Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
* * *
Ой, із загір’я сонечко, з загір’я,
із-за далеких марев і морів.
Щоранку йде в холонучі сузір’я
одвічний дим одвічних димарів.
Чабанська ватра тліє коло заватри,
на довгій палі шелестить сніжок,
і бурелом громіздко, мов гекзаметри,
лежить у лісі поперек стежок.
Співає
веде за повід стежечку худу.
І це вже, певно, зветься небесами,
бо я уже над хмарами іду.
Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,
ні вітру шум, ні пташка лісова.
І тільки десь Іванова Марічка
із того світу кличе його: — Йва-а-а!..
"Ой ні, ще рано думати про все"
* * *
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. — Біда, — каже Григорій Савич. —
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!
— Диви, дива! — Дивується трава. —
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
"Ой, осінь, осінь, барви чудотворні"
* * *
Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!
Як журавлі кричать
Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!
Уже дерева — як рогаті олені.
Останнє листя облітає з крон.
Душа стоїть у пам’яті як в повені.
І тільки світить бакени Харон.
ОКСАНІ
Дитя моє, ночі безсонні.
Дитя моє, лагідні ранки.
Дитя моє, теплі долоні
і тихі, як сон, колисанки...
Ой, люлю,
ой, люленки-люлі.
під вечір злетілися гулі,
та й стали думать-гадати,
що доні моїй дарувати...
Даруйте їй дні променисті,
і долю, і щастя безкрає.
А серце, ласкаве і чисте,
вона і сама уже має.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"О мастаки пристосувати крок..."
* * *
О мастаки пристосувати крок!
Де треба — рачки,
де зручніше — плазом.
Посеред ребер, серця білих крокв,
фатальна опечатка протоплазми.
Ваш звичний спорт — тупий шахсей-вахсей
і самоїдства дика галабурда.
Напозичались у сірка очей
і набули ганьби, як атрибута.
Тупої ремигайлівки воли!
Вам залигали душу недоріку.
Ви калабані страху розвели
на всіх духовних магістралях віку.
Що може душу сколихнуть рабу?
Січкарня душ, омріяна епохо!
Мистецтво взяте на скабу.
Митці поволі обростають мохом.
"О, не взискуй гіркого меду слави..."
* * *
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава — це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
"Опадає вишневий цвіт"
* * *