Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Опадає вишневий цвіт
під вагою студених краплин...
Передати б тобі привіт,
та, мабуть, непотрібний він.
Позаносила повінь мости,
похилила трави роса...
Передати б тобі листи,
та боюся їх написать...
Бо у тебе очі хисткі,
і непевний у тебе сміх...
На землі лежать пелюстки,
то дощі позбивали їх.
«Проміння
"Осінній сад ще яблучка глядить"
* * *
Осінній сад ще яблучка глядить,
листочок-два гойдав на гілляках.
І цілу ніч щось тихо шарудить,
і чорні вікна стигнуть в переляках.
Між стовбурами пробігав тінь...
А у світанків очі променисті.
Те білий кінь,
то білий-білий кінь
шукав літо у сухому листі.
ОСІНЬ
Вранці щулиться нагідка
від рясних колючих рос.
Розцвітає сиза квітка,
називається — «мороз».
Розцвітає в пізню пору,
коли й трав уже нема.
Отже, скоро,
скоро,
скоро,
Землю вибілить зима...
Не шуми, холодний вітре,
хмаро, геть з-перед очей!
Хай про зиму пізні квіти
попереджують людей.
«Вітрила», 1958 р.
ОСІНЬ ДИКУНСЬКА
Кошлатий вітер-голодранець
в полях розхристує туман,
танцює юродивий танець,
б'є в бубон сонця, як шаман,
І, настовбурчивши окраси —
зап'ястя, пера, пояси —
гудуть зелені папуаси,
лисніють литками ліси.
Тупцюють з вивертом і свистом,
трясуть глицевий тамбурин
і вигинають мускулисто
янтарні спини стовбурів.
Сосновим потом пахне пряно.
Гугнявить бубон в жовтий рев.
Дрижать скелети дерев'яні
іноплемінників-дерев.
Бредуть приречено — ні скарги —
високі бранці край доріг...
І падають багряні скальпи
шаману сивому до ніг.
ОСІНЬ ЖАГУЧА
* * *
Вечірній
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане –
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях – вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа – щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні –
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
ОСІНЬ УБОГА
Прошкандибала осінь по стерні,
ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.
Летів козак на білому коні,
гукнув їй:
— Тітко, чей же, натомилися?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору вам під'їхати? —
Заморосило осінь у сльозу:
— Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо,
Убога торба — хмара на плечі,
іду в полях, голодна, гола й боса,
А вже цвяхами колеться стерня,
і крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, із коня,
копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.
"Осінній день, осінній день, осінній!"
* * *
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.