Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.
"Осінній день березами почавсь"
* * *
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
"Осіння піротехніка — тумани"
* * *
Осіння піротехніка — тумани.
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.
І доля десь — на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.
ОСТАННІЙ КОНЦЕРТ ОЙСТРАХА У КИЄВІ
Була гроза. Двори були, як гроти.
Ревли потоки бурі і руді.
І, як важкі повільні бегемоти,
Машини йшли по фари у воді.
Чорнів тополь воронячий літопис.
Вода змивала непохитність черг.
А ми ловили хоч який автобус,
таксі, пікап, хоч Ноїв, а ковчег!
Вечірні сукні вже були, як рядна,
і кожний крок вже схожий був на трюк.
І парасолька, смішно безпорадна,
шукала шлях, вистукувала брук.
І ми пройшли, проїхали, промчали,
ми пролетіли, власне, пропливли.
Ми на колесах до фойє причалили.
Ми на пуантах в тишу увійшли.
Концертний зал був круглий, наче острів.
Погасла люстри золота бджола.
І ще живий, а вже далекий Ойстрах
підняв смичок… і скрипка ожила!
Летюча тінь циганського лошати —
магічна влада геніальних рук! —
Мабуть, це добре — завжди поспішати,
Бо смерть і вічність — то уже не рух…
То, може, велич, може, час і простір.
Але ж не скрипка!.. Не життя моє...
Ми якось дуже звикли, що він — Ойстрах.
Ми якось дуже звикли, що він є.
А
І проти смерті слава не рецепт.
А ми тоді... ми все-таки... ми встигли...
Ми думали, що то іще концерт!
ОСТРАХ
Очей ворожих, суперечок гострих
ніколи не боялась я.
У мене викликає острах
лиш ніжність і печаль твоя.
Я відвела б тебе рукою,
немов біду свого життя,
немов причину неспокою,
немов можливість каяття.
Якщо життя моє — як нива,
то на її широкім тлі
будь колоском — і, може, злива
тебе прихилить до землі.
Якщо життя із гаєм схоже, —
лише листком на гілці будь:
я сподіватимусь, що, може,
якісь вітри тебе зірвуть.
Будь випадковим, чи злим, шаленим.
Дай смуток, розпач, каяття...
Лиш мрією не стань для мене,
бо це уже на все життя.
«Проміння землі», 1957 р.
"Отак пройду крізь твій великий подив"
* * *
Отак пройду крізь твій великий подив,
не зачеплюсь об лагідні слова.
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її — й жива.
У тебе з вуст пашіло біле полум’я.
Аби ж то й окошилося на тім.
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалася тінь.
Таким лишивсь. А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
"Отак, як зроду, потаємно, з тилу"
* * *
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.
І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.
Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.