Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови –
сім тучних, але більше тощих.
Скубуть
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень – не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.
З усіх трибун – аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол – той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався – Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!
"Біля білої вежі чорне дерево"
* * *
Біля білої вежі
чорне дерево. Спи.
Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи.
Хай присниться що хоче. Поле, човен, млинок.
Може, хто нас із Марса розглядає в бінокль.
А яке йому діло, ми собі летимо.
Ми отут на планеті, він собі отамо.
Тільки зорі в нас спільні та небесні степи.
Біля білої вежі
чорне дерево. Спи.
"Біля стоянки первісних людей"
* * *
Біля стоянки первісних людей,
котра охороняється законом,—
палеоліт, печерна цитадель —
була між нами річка Рубіконом —
ми зупинялись табором до ранку.
З трави дививсь на скатерть-самобранку
промитих шин штампований удав.
Мужчини, руки од мазуту вимивши,
ковтали в пресі де яка стаття,
оскільки людство допливло наввимашки
до значно вищих форм свого буття.
В степу вже літо розмовляло з вереснем
і всі віки жили вже без адрес —
по той бік річки все було ще первісне,
по цей бік річки все уже прогрес.
Було до них рукою нам подати,
і їм — лиш річку перейти убрід.
Над ними пролітає птеродактиль,
прогуркотівши, наче вертоліт.
І, поки ми тут ставимо палатки
і в казаночку булькає вода —
душа якогось первісного предка,
можливо, нас з-за брили спогляда.
От він заліг та й думає бровами,
бо сенс у слово ще не вмів убгать:
— Мільйони літ між мною і між вами,
але який солодкий дим багать!
"Блискоче ніч перлиною Растреллі..."
* * *
Блискоче ніч перлиною Растреллі.
З гори збігає Боричів узвіз.
І солов’ї, пташині менестрелі,
всю ніч доводять яблуні до сліз.
Цвіте весна садами молодими,
шумлять вітри, як гості з іменин.
В таке цвітіння, князю Володимире,
тобі не важко бути кам'яним?
"Боюся екзальтованих подруг..."
* * *
Боюся екзальтованих подруг,
балакучих самітників,
лекторів, у яких лоби
перекреслені жировими складками,
і мислителів — оригінальних,
як вдруге відкритий біном.
Пробі! Необов’язковими словами
вони мене обсипають, як пшоном.
Злітаються горобці-хвилини.
Кидають мене в тім’я, в мозок, в потилицю.
Дибають по спині.
Розчепіривши крила,
люто скубуться.
І, нарешті, кінчають, каналії,
фрагмент з гороб’ячої вакханалії.
Я поволі випростуюсь.
Але ще довго наді мною
літає гороб’ячий пух у пшоняному пилі.
А вночі мені сняться кошмари.
Ніби йду я між двома рядами огрядних лантухів,