Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка,
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
З
ВЕЧІР
Човен, окутий міддю,
виплив у темне море.
Вдарили хмару хвилясту
весла — тонкі промінці.
Хмара запінилась миттю,
хмара захльостує човен...
Вечір, бакенщик сивий,
стис весло у руці.
Хмару плечем відсунув,
уперся ногами в днище.
Вийняв свою запальничку,
подихав на неї, зігрів.
Викресав жовтого вогню,
прикривши рукою од вітру.
Тихо запалює зорі —
бакени інших світів.
«Вітрила», 1958 р.
"Вечір дуже турецький"
* * *
Вечір дуже турецький.
Півмісяць, і зірка, і млосно.
Півонії дуже гарні. Вуста в них напіввідкриті.
А хто тут — за дощ?
Долоньки. Зелені. Одноголосно.
А вас же вночі скупають, вже зрізаних, у кориті.
Вночі налетять татари, ударять вас ятаганом.
Вони вже десь недалеко. Вони уже десь
причаюються!
Вночі я писатиму вірші. Аж — стогін.
То я на ганок.
Півонії всі вже зрізані. Вони уже не пручаються.
І тільки ловлять городи
пелюстки їхньої вроди…
І тільки кілька сльозин
з обдемкуватих корзин…
Складає букети тітка
не гірше якого японця.
А скільки коштує квітка?
Не знаю. Спитайте у сонця.
"Вечірнє сонце, дякую за день!"
* * *
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
"Вже брами літа замикає осінь"
* * *
Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.
Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.
Де ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь!
Осінь, ось вона, ось!
Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.
"Вже десь мене ліси ті виглядають"
* * *
Вже десь мене ліси ті виглядають
на поцілунку неба і полів.
Ще буде все. Ще дні похолодають.
Іще мороз прихватить журавлів.
Іще трава зіщулиться і змерзне,
іще печальні скажуться слова.
Ще на світанку білому розверзне
небесні брами хмара снігова.
Ще щоки у зайців позападають,
бруньки повідморожують носи.
А вже мене ліси ті виглядають,
і я вже виглядаю ті ліси.
"Вже в стільниках стерні немає меду сонця"
* * *
Вже в стільниках стерні немає меду сонця.
І дика груша журиться: одна.
Лиш клаптики червоного суконця
шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь, посмішка землиста.
Скляніють очі неба і води.
Суху розмову полум'я із листям
до ночі сумно слухають сади...
"Вже почалось, мабуть, майбутнє"
* * *
Вже почалось, мабуть, майбутнє.