Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

І зробили лиш те, що звелів Святополк і Давид.

І один з них — вівчар. Двоє конюхів. Добрі мисливці.

Ї страшний був у князя його закривавлений вид.

В чому винен? А хтозна. Їм нічого про це невідомо.

Знає все Святополк, на те ж він сидить угорі.

Ну а це — князь не їхній. Лиш знають, що їхав додому

І заїхав у Київ. Молився в монастирі.

І покликаний був розділити з князями трапезу.

І

слузі не повірив, що хочуть його схопить.

Ну, а що було далі, що між тими князями трапилось,

це вже діло не їхнє. Звеліли його осліпить.

То вони й осліпили. Тепер везуть куди треба.

Святополку видніше — куди, кого і чому.

Не убитий на смерть, не поламані в нього ребра.

Навіть ось розв’язали, щоб легше було йому.

Бо ж куди він втече? Його зловлять тепер повсюди.

Та й навколо ж ліси, які он столітні бори.

Там же звірі в лісах, а тут усе ж таки люди.

Що ж, він піде, сліпий, обмацувать там стовбури?

Завезем до попа. Бач, он церква стоїть на горбочку.

Попадя заридала, посадила його на ослін.

І омила лице, і змінила йому сорочку.

І сказала: — Убивці!.. — І вперше отямився він.

І сказав їм: — Навіщо ви зняли сорочку криваву? —

І сказав: — Перед Богом я хотів би стати у ній. —

Попадя постелила ряденце йому на лаву.

Ї задумався місяць на сорочці його лляній.

Князь Василько заснув. А вона ще при ньому сиділа.

І одному не спалось, і він їй сказав тоді:

— А при чому тут ми? Ми — лиш свідки кривавого діла.

Це я можу сказати а хоч би й на Страшному Суді.

"Кобзар співав в пустелі Косаралу"

* * *

Кобзар співав в пустелі Косаралу,

У казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.

А пісня грати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів –

То тільки звичний акомпанемент.

«Мандрівки серця», 1961 р.

КОБЗАРЕВІ

I

Кобзарю!

Знов

до тебе я приходжу,

бо ти для мене совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу

твій вічний і глибокий сон.

А, може, це і не дрібниця.

Ти ж бачиш сам, які складні часи:

Великі струси.

Перелом традицій.

Переосмислення краси.

І вічний рух —

у всесвіті, у світі.

Лише могили з місця — ані руш...

О, скільки стало в нашому столітті

скалічених і безнадійних душ!

Так що ж, не дивно.

Покрутився глобус

в диму, в пожежах, у кривавій млі.

Захворів дехто на морську хворобу,

хитається на палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,

біда, якщо в мистецтво забреде, —

шукає форм не бачених ніколи,

шукає форм нечуваних ніде.

І тут же — просто шукачі прокорму,

і шахраї і скептиків юрма —

шукають найсучаснішої форми

для того змісту,

що в душі нема.

Возрадуйтеся прадіди печерні —

ось пролунав новітній благовіст!

в абстракції,

в модерній,

в істерії,

конає в корчах витончений зміст.

І сам на себе споглядає збоку —

чи є в його агонії краса...

Кобзарю мій!

Поете мій високий!

А як же ти поезії писав?

— Я не писав.

Я плакав і сміявся.

Благословляв, співав і проклинав.

Сказати правду —

мало турбувався,

як я при цьому збоку виглядав.

II

Кобзарю,

знаєш,

нелегка епоха

оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень — безліч.

Тиші — анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно голубі...

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо: