Лагідний янгол смерті
Шрифт:
Спав я міцно, але мене тривожили якісь дивні звуки — чи то схлипи, чи то скрики. Потім я побачив сон — Гулю, її вродливе чисте обличчя, карі очі навпроти моїх очей. Ми наче розмовляли вві сні очима, а потім я погладив рукою її волосся, таке м'яке, шовкове. І її подих, солодко-солоний, легкий — я перехоплював його ротом і робив своїм подихом. Я хотів, щоб ми дихали одним і тим самим повітрям, щоб у нас усе було спільне і тільки наше.
Я прокинувся від доторку її гарячих сухих вуст до мого чола.
Руки мої
— Тихше, це я, — тепло видихнула Гуля, нахилившись над моїм обличчям. — Зачекай, я розітну мотузку на ногах.
Її голова відпливла від мого обличчя. А я лежав нерухомо на спині й чекав, коли вона знову затулить наді мною небо.
— Усе, — прошепотіла вона, всівшись поруч на підстилку.
— А вони? — запитав я також пошепки.
— Я їх зв'язала.
— Тоді чому ми говоримо пошепки?
— Бо ніч. Вони, може, ще спати захочуть...
Я кивнув. Спробував піднятися на ліктях. Але Гуля зупинила мене.
— Ще рано, — прошепотіла вона. — Давай полежимо до світанку. Я теж хочу спати.
36
Зранку ми «вручну» напоювали чаєм зв'язаних Галю і Петра. Вони мали не вельми гарний вигляд — перебитий сон, ясна річ, нікому на користь не іде.
— Це вам безкарно не минеться! — сказав Петро, тяжко зітхнувши. Потім замовк. І мовчав довго, з півгодини.
— Послухайте, — поцікавився я. — Ви ж давно за нами стежили, я бачив ваші сліди кілька разів потому, як висадився на берег. Чому ж ви тільки тепер зважилися?
— Які сліди? — щиро здивувався Петро. — Не маємо нічого до роботи — хіба за вами нишпорити! Ми тут тебе чекали, й самого, без цієї казашки!
— У неї, до речі, ім'я є — Гуля, — сказав я суворо. — Вона — моя дружина.
На втомленому обличчі Галі я раптом прочитав подив. Вона подивилася на Гулю якось по-іншому, наче відкрила для себе щось, раніше не помічене.
Петро теж скосив оком на Гулю, але його вусате обличчя лишилося похмурим.
— Люльку мені дай! — попросив він.
Я знайшов його люльку, потім під його «зв'язаним» керівництвом натовк її тютюном, сунув йому під вуса і дав прикурити.
— Ну, то що робитимемо? — запитав він якось приречено, видихнувши тютюновий дим.
— Не знаю, — зізнався я. — Я з вами зустрічатися не збирався. Розв'язувати вас небезпечно — ви нас зв'яжете, а це ми вже проходили... Почекаємо, може, щось на думку спаде. Може, лишимо вас тут, а самі підемо далі...
— Ти що, з глузду з'їхав? — Петро блиснув очима. — Як це — нас тут зоставляти? Розв'яжи, бо гірше буде!
— Ну от, — я розвів руками, радіючи тому, що зап'ястки відпочили від мотузки. У самому цьому жесті, в його можливості я відчув свободу, яка повернулася до мене. — Ось бачите, ви мені вже погрожуєте, а що буде потім,
— Вгамуйся, Петре, — раптом почала говорити Галя. — Варто бути розсудливим... Може, ви нам хоч ноги розв'яжете, і тоді всі вкупі рушимо далі? — звернулася вона до мене.
Я знизав плечима.
— Треба поміркувати. Спочатку з'ясуймо, в кого які цілі. Можу почати з себе. У принципі, я хотів знайти те, що закопав Тарас Григорович, привезти це в Київ, щоб, як би це висловити... отримати від рідної України славу та гроші... або тільки славу... Ну, а у вас, шановні, яка мета?
— Мета в нас схожа, проте нам від рідної держави ані грошей, ані слави не потрібно, — заговорив Петро. — Головне, щоб усе, належне Україні, повернулося до неї... Особливо такі святі речі...
— Ну ось, цілі в нас однакові, залишається тільки здійснити переговори щодо досягнення цих цілей... — я очікувально подивився Петру в очі. — І якщо домовимося — можемо далі рушати вперед. Тільки як ви дізналися, що я сюди збираюся?
— Наш приятель, капітан СБУ, нам про тебе все виповів.
— А ви що, з СБУ дружите? — здивувався я.
— Кругом є порядні люди, — відповів Петро і відвернувся.
Я поглянув на Гулю — вона думала про щось своє, потім перевів погляд на Галю — вона теж опустила очі й про щось міркувала, і вигляд її мені здався поетично-сумним, тоді як обличчя моєї казахської дружини вирізнялося зосередженістю й серйозністю.
— Розв'яжіть мені руки, — раптом сказала Галя. — Я вам кашу зварю, у мене крупа є. І Петру треба їсти, бо в нього виразка.
— Що в нього? — перепитав я.
— Язва по-вашому, — пояснила Галя. Я повернувся до Гулі. Ми перезирнулися.
— Я сама зварю, — сказала Гуля строгим голосом. — Де крупа?
Галя кивнула на сумку після багаття.
Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.
Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.
Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.
— Треба йти, — сказала вона.
На обличчях полонених читалася втома.
— То що, розв'язати їм ноги? — запитав я Гулю. Вона замислилась.
У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску — голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам'яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.