Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Послухай, — долинув голос Петра. — Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!
Я озирнувся. Важко зітхнув — мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв'язаний, а він мені.
— Ну то як? — запитав він, перечекавши хвилину.
— Знаєте що, — знову зітхнувши, відповів я. — Домовмося так: я вас розв'язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!
Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.
— Згода, — нарешті видихнув він. — Розв'язуйте!
Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.
37
До
Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.
— Я піду по хмиз, — сказала Гуля.
Щойно Гуля відійшла метрів на п'ятдесят, Галя кинула на Петра запитальний погляд і попрямувала слідом. Ми з Петром залишилися наодинці. Обидва мовчали. У мене не було бажання починати розмову першим, і, вочевидь, ця відсутність бажання була обопільною. Петро закурив свою люльку.
— Ще далеко? — несподівано запитав він.
— Не знаю. Ви-то самі звідки йшли?
— Від Форту-Шевченка.
— А скільки до нього?
— Зо дві доби.
— Два дні, чи що?
Петро кивнув.
— Але ж місце саме біля Форту-Шевченка, — сказав я. — «За три сажні від старої криниці в бік моря».
— Це я вже чув. Але ж нема там жодної старої криниці...
— Раніше була. Треба шукати.
— Ось і шукатимеш.
Я подивився Петру в очі. «Дарма я його розв'язав, — подумав. — Добром цей „джоінт венчер“ не закінчиться».
Незабаром повернулися Галя і Гуля, кожна принесла по оберемку убогого пустельного хмизу. Розпалили багаття, поставили над ним триногу з казанком. Жінки хазяйнували мовчки, але злагоджено, і я цьому дуже здивувався. Помітив я і кілька зизих поглядів Петра, які він кинув на свою подругу.
Знову їли кашу на вечерю. Мовчки. Пили чай. Уже темніло, але щось утримувало нас від сну. Чи то бадьорість, чи то острах опинитися посеред ночі зв'язаними і знову гратися в бранців. Сиділи мовчки, і раптом Галя заспівала української пісні. Її голос звучав у цьому пустельному місці дивно і по-чужинському, але красиво. Вона співала про козака, який пішов на війну з турками і там загинув, і про чорняву красуню, яка так і не дочекалася свого чоловіка.
Після української пісні пауза була недовгою — раптом, зовсім несподівано для мене, негучним приємним голосом заспівала Гуля. Вона співала по-казахському; і мелодія, і голос дуже витончено гармоніювали з цим піском і горами. Я згадав пісню її сестри Наташі. Звісно, Наташа мала голос яскравіший і сильніший, але Гулина пісня володіла силою емоційного гіпнозу. І я завмер, слухаючи й не розуміючи слів. Вона співала довго, а коли замовкла — тиша ніби набула іншої якості, вона стала білішою та чистішою.
— А про що це ти співала? — запитала Галя.
— Це пісня про дві сім'ї кочівників, які зустрілися на один день у пустелі. В одній сім'ї був син, а у другій — донька, які покохали одне одного з першого погляду. Але їхні батьки зв'язали кожен свою дитину і роз'їхалися в різні боки. І коли їх віднесли верблюди далеко одне від одного, сказав батько своєму зв'язаному сину: «Коли я був таким, як ти, я теж покохав доньку кочівника, який зустрівся нам на шляху. І так само зі мною вчинив мій батько. Я довго переживав, але потім забув про своє горе. А потім батько знайшов мені наречену, і ми були з нею щасливі. А якби було по-іншому — в нас народився би не ти, а хтось інший». А мати дівчини розказала таку ж історію про себе, про те, як вона переживала довгі роки, а потім вийшла заміж за рішенням свого батька. І тільки одного не помітили батько закоханого хлопця і мати закоханої дівчини. Вони не впізнали одне одного, адже саме вони багато років тому зустрілися ось так на один день у пустелі, і їх так само, як і вони своїх дітей, зв'язаними розвезли батьки.
Ці дві пісні не тільки наблизили вечір, але й наче розігнали взаємні підозри. Ми без поспіху розклали свої підстилки і влаштувалися на ночівлю недалеко одні від одних у черговій улоговинці між двох кам'яних язиків Актау, які розповзалися в різні боки.
Перш ніж заснути, я довго міркував про різні способи подолання міжнаціональних бар'єрів і недовіри. Та атмосфера, яку навколо створили дві пісні, вже не здавалася мені чарівною. Я бачив, що ситуація стара як світ, і те, що саме жінки ворогуючих народів своїм співом налагоджують мир і спокій, не стільки несподівано, скільки закономірно. Ось він, універсальний давній спосіб утихомирити міжнаціональні конфлікти на будь-якому рівні. Є, звісно, й інші способи. Українець Миклухо-Маклай, коли вийшов на папуаський берег і побачив перед собою розбурханий озброєний натовп аборигенів, демонстративно ліг спати просто на пісок. Ми ніколи не дізнаємося, що про нього подумали в цей момент папуаси. Важко собі уявити, щоб Миклухо-Маклай, зійшовши на берег, раптом заспівав би папуасам «Розпрягайте, хлопці, коні». Тут уже, щоб усе закінчилося мирно, йому знадобився би перекладач-синхроніст. Так, подумав я, пісні годяться для залагодження міжнаціональних конфліктів, але не міжрасових.
Так лежав я, натомлений, обіймаючи рукою вже сплячу Гулю і поглядаючи на високі зорі. Похропування Петра здавалося мені мирною мелодією, що навіювала добрі сни. Я лежав і міркував у такт цьому похропуванню, доки не заснув.
38
Сон мій був важким і закінчився огидно до нудоти. Я прокинувся від болю в ногах і руках. Знову мої руки були зв'язані за спиною, і зап'ястки нили від мотузки, що вгризлася в них і стягнула значно міцніше, ніж перше. «Так, — подумав я, — ось тобі й довірився пісням». Я перекотився на бік і якийсь час не міг нічого збагнути. Переді мною, також зв'язані й у тих самих позах, лежали і Гуля, і Петро з Галею. Від цього видовища я просто очманів і на якусь мить забув про власні мотузки. Усі ми не спали, але перебували у шоковому стані, мовчали, подумки пережовуючи те, що відбулося. У моїй голові замерехтіли різноманітні здогади, що більше скидалися на сюжети фільмів про американських індіанців. Я не бачив поруч нікого, хто міг би виявитися власником мотузок, що скували нас. І ця тиша почала нагнітати нервовий страх перед невідомим.
Я примусив думки уповільнити плин. Намагався аналізувати спокійно. Якщо зв’язали і мене, і українців, то, можливо, це справа рук якихось казахів. Але ж і Гулю зв’язали? Імовірно, вони зв’язували нас уночі й не розгледіли її. А потім, іще до світанку, забралися геть? І ось незабаром повернуться, й тоді, певно, якщо це казахи, Гуля знайде з ними спільну мову. Може, і співати не доведеться?
Раптом тишу розколошкали гучні кроки, що долинули з-за найближчого кам’яного язика. Здавалося, що хтось навмисно карбує крок, аби нагнати на нас страху. Петро теж почув кроки і повернув голову в їхній бік.
З-поза кам’яного язика вийшов не душман і не казах, а рослявий і міцно збитий чоловік-слов’янин у спортивному костюмі «Адидас». На вигляд йому було років п’ятдесят.
Доглянуті вуса і блиск гладенько поголених щік якось не в’язалися з дикою красою пустелі й нашим, теж вельми здичавілим, виглядом.
«Мафіозі?! — промайнула думка, але тут-таки закортіло у подиві знизати плечима. — Хто ми такі? Чим заслужили на цю честь, щоб нас підстерігати і вночі зв’язувати? Викуп, принаймні за мене, ніхто не платитиме, за Петра і Галю теж навряд чи. Залишається Гуля, але хоч вона, як мені здається, гідна полону і без перспективи викупу, чи не доречніше було би просто викрасти її, поки ми спали, якщо вже вони такі спритні?»