Лагідний янгол смерті

Курков Андрей Юрьевич

— Сиділи б ви по своїм хатам, я би зараз в отпуск пішов. Думаєте, я сам цю систему придумав? Це все начальство! Їм би тільки побільше вдалих операцій за мінімум бюджетних срєдств! А у мене путьовка в Одесу пропала. У санаторій імені Чкалова! Жарся тепер тут із вами на сонці, ше й моря нема поруч.

— А Каспійське? — запитав я.

Полковник скривився і простягнув руку вниз по кружку.

Я нетерпляче чекав моменту, коли буде зроблений перший ковток. Але «адидасівець» Тараненко не любив гарячих напоїв. Він чекав, доки кава вистигне. Чекав іще зо п'ять хвилин, і тільки потому кружка нарешті наблизилася до його вуст. Я полегшено видихнув свою напругу. Залишалося дочекатися, поки він нап’ється.

39

Важко відриваючись від блідо-жовтого піску пустелі, Вітольд Юхимович Тараненко чомусь згадував хату-мазанку своєї бабусі — Федори Кирилівни Кармелюк, яку, як здавалося йому, все

життя, ледве не від самого народження, всі односельці називали бабою Федорою. Наче й дитинства в неї ніколи не було. Тіло полковника без поспіху возносилося, і він уже розплющив очі, які стулив десять хвилин тому через несподівано уповільнений кровообіг. Розплющив очі й насправді побачив уже далеко внизу цю хатку, що стояла на околиці села в Хмельницькій області, в такі глушині, що навіть колгоспи там виникли тільки після війни. Ні, усвідомлював полковник, що не може він зараз пролітати над бабусиною хатою, по-перше, бо ще невисоко піднявся, по-друге, через невизначеність самого польоту й нерозуміння його причин. «Міраж», — подумав про хатку Вітольд Юхимович, але тут-таки ще раз поглянув униз, на твердінь, яка віддалялася. Повітря на цій висоті здалося йому солодким, і незважаючи на сонце, що висіло вгорі, спеки він уже не відчував. Відчував тільки плутаність думок, які поводилися наче солдати-новобранці, що досі не вишикувалися в шерегу й не знають, як треба шикуватися. «Ша!» — прикрикнув на них подумки полковник, і вони втихомирилися. Затихли. І така благодать розлилася в душі його, що він роззирнувся на всі боки і зосередився на відчутті польоту. Політ тривав. Зробивши кілька рухів руками і ногами, полковник Тараненко усвідомив його реальність, а крім усього іншого збагнув, що його тіло з притиснутими до боків руками і ногами має значно кращі аеродинамічні якості, ніж воно ж таки з ногами на ширині плечей і руками, розведеними в боки. Прозорість повітря вражала — він помітив якийсь маленький камінчик, завбільшки із тенісну кульку, що летів йому назустріч. Вони зближувалися, і коли до кульки залишалося метри зо два-три, полковник Тараненко побачив, що пролетить вона за якихось сантиметрів тридцять від його тіла. І тоді виставив Вітольд Юхимович розтулену долоню на шляху кульки і зловив її. І від цього несподіваного дотику двох тіл, що летіли назустріч одне одному, повільною етерною дзиґою закрутився полковник Тараненко, стискаючи в долоні зловлений космічний предмет, схожий на тенісну кульку. Вітольда Юхимовича ще кілька разів розвернуло, віднесло кудись убік, наче він танцював вальс із невидимим партнером. І нарешті рух зупинися, і зависнув полковник у просторі. І тоді він підніс долоню з предметом до очей і розгледів, що ж він зловив, і навіть головою хитнув від здивування — у його долоні лежало яйце-писанка, розписане знайомим карпатським орнаментом. Тільки фарби вже пожухли й ледве прочитувалися. Видно, на сонці поблякли. Не знаючи чому, але Вітольд Юхимович почав крутити яйце в руці й іще уважніше роздивлятися орнамент — виникло бажання знайти дату, закортіло дізнатися, скільки вже років літає це яйце космосом. Але дати ніде не було. Один тільки кільцевий орнамент, у якому всі лінії: і рівні, і зиґзаґоподібні, і ламані, — сходилися, наче вічна ниточка без кінців.

«Навіть якщо з останнього Великодня, — подумав полковник, — то все одно давно вже...»

І раптом щось чималеньке, що летіло назустріч, привернуло його увагу. Він повернув голову й побачив людську постать, вбрану не в абищо, а в справжнісінький скафандр космонавта, з шоломом на голові. Постать летіла йому назустріч повільно, значно повільніше, ніж зловлене яйце. Було щось ґрунтовне в польоті космонавта. А коли наблизився космонавт до полковника, роздивився його Вітольд Юхимович — старий із рідким сивим волоссям, погано поголений, на шиї визирає з-під комбінезона сорочка-вишиванка. Поки полковник розглядав старого космонавта, який автономно плив у просторі, той несподівано вихопив із руки полковника писанку й ударив полковника ногою. Удар, звісно, був слабкий, жодного болю. Але образливо стало полковнику. Пальці його стиснулися в кулак. Він уже подумки дотягувався правою рукою до скафандра, але тут знову якесь наукове пояснення виникло в нього в голові; «А раптом, — подумав полковник, — він не вдарив мене, а просто відштовхнув, щоб продовжити свій рух? Адже тут немає тяжіння!» І нібито на доказ цього він побачив на обличчі старого космонавта, який повільно відпливав, усмішку вдячності. І підніс над оскафандреною головою старий писанку, підніс і помахав нею. «Напевно, його яйце!» — подумав полковник. Але все одно боролися в його свідомості образа на цього космонавта і бажання пробачити і пояснити його вчинок.

40

Поки Гуля розв’язувала мене, я пояснив Петру, яким чином і куди попрямував бадьорий дух нашого «адидасівця».

Петра Гуля розв’язала останнім,

і він миттю схопив свою мотузку і кинувся до полковника Тараненка, який лежав біля розкладного стільчика з усмішкою на обличчі.

— Я тобі зараз покажу, як зі своїм народом воювати! — вигукнув він.

А полковнику в цей час усе було глибоко фіолетово. Його тіло лежало мертвим тягарем на теплому піску. Воно було всього лише запорукою його майбутнього повернення на землю.

— Не поспішай! — я намагався зупинити Петра, але він уже перевернув тіло полковника на живіт і гарячковими рухами зв’язував на спині Тараненка його мляві зап'ястки.

Потім, коли вже охолов, спокійно стягнув мотузкою кісточки на ногах, всівся на піску, як мисливець біля переможеного звіра, і закурив свою люльку.

Галя схвильовано подивилася на нього, я прочитав у її очах любов до цього сухорлявого різкуватого парубка. Я навіть не знав, які у них стосунки, хто вони: чоловік і дружина, чи просто соратники, як Ленін і Крупська? Але в будь-якому разі вони пасували одне одному, вони були більше, ніж «одної крові». Потім я подивився на Гулю, яка клопотала біля багаття. На Гулі була зелена сорочка-сукня, її темно-каштанове волосся напівпрозорою ширмочкою затуляло частину обличчя. Мені до цього часу не вірилося, що вона і я є тим «ми», яке називається родиною. Так, вона називала себе моєю дружиною, але в нас іще не було стосунків, які, наче якийсь клей «Момент», роблять людей невіддільними одне від одного. У нас, чи принаймні в мене, емоції та почуття були ще не вибудувані, дотепер цілком не усвідомлені. Що було в неї до мене — я ще не знав. Її характер залишався для мене загадкою. Суміш невидимої сталі й зовнішньої покірності. Таку суміш, якби я не зустрів Гулю, навіть уявити собі не зміг би в одній людині.

— Треба ладнатися в путь! — спокійно промовив Петро по п'ятихвилинній мовчанці.

Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.

— Йду погляну, що там у нього, — на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.

Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.

Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.

— Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! — до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату — «1956 рік».

— Ти сюди подивись! — Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».

— То що, він усе знав? — здивувався я.

— Нічого він не знав! — відрубав Петро. — Maпy мав, а де шукати не знав, бо в іншому разі на біса б ми йому здалися!

У моїй перегрітій казахським сонцем голові все поступово стало на свої місця.

Зрозумів я, що в активі було все необхідне для знаходження «скарбу», захованого в піску. Була навіть лопата. Тож спільна українсько-російсько-казахська подорож просувалася до своєї заключної стадії, після чого можна буде привітати Петра і Галю, а може, й полковника Тараненка зі знайденням реліквії і нарешті залишитися наодинці з Гулею. Так, мета моєї мандрівки зазнала неабияких змін. Тепер мені хотілося одного — залишитися вдвох із Гулею і вже потім вирішувати: що нам робити, куди йти чи їхати. Моє майбутнє тепер проглядалося з нового, несподіваного боку. Із авантюрного воно перетворилося на романтичне. «Романтична подорож на двох». Здається, є такий приз у телепрограмі «Любов із першого погляду».

Я отримав цей приз, не беручи в ній участі. Тепер, щоб залишитися вдвох із Гулею, треба було позбутися супутників, чия присутність тільки й заважала авантюрній мандрівці перетворитися на романтичну. А для цього зоставалося хіба знайти те, що закопав у піску великий поет, і помахати на прощання тим, хто повезе знахідку на далеку чорноземну батьківщину.

Гуля налила всім чаю і роздала сирні кульки. Галя віддала свою кульку Петру, а від нього з глузливою посмішкою отримала батончик «Снікерс».

Петро знову кинув погляд на «відлетілого» Тараненка. Тільки по довгому втомленому погляді на полоненого полковника він відсьорбнув зеленого чаю і кинув до рота маленьку жовтувату сирну кульку. Він так легко і по-свійському це зробив, що на мить здався мені найсправжнісіньким казахом. «Ще трошки, і ми всі тут казахами станемо, — подумав я. — І всі міжнаціональні підозри зникнуть самі собою, розчиняться у зеленому чаї разом із сирними кульками, розкатаються по язику до стану слини».

Галя несподівано простягнула половинку «Снікерса» Гулі, а та взяла, відразу поклала весь шматочок до рота і запила чаєм.