Лагідний янгол смерті
Шрифт:
«Щось забагато для проклятого місця», — подумав я.
Але були ці мандрівники ще далеко, тому цілковитої певності щодо мети їхньої подорожі я не мав. Усе ж таки поруч місто, ось вони й ідуть або звідти, або туди...
Тож я вирішив не відривати Петра, промовчав і повернувся до свого робочого місця.
За годину я згадав про мандрівників, один із яких був із верблюдом. Звівся на ноги й роззирнувся. Я побачив їх обох. Людина з верблюдом наближалася, і залишалося їй до нас не більше півкілометра. Приблизно така ж відстань віддаляла нас і від самотнього перехожого, який ішов,
— Полковник повертається! — сказав я, а коли Петро звівся на ноги, вказав йому і на людину з верблюдом. Верблюд Петра, як і мене, надто не зацікавив. А от наближення полковника Тараненка викликало в нього в голові прискорений рух думки.
— Казав я, що запетлювати його варт було, — прошепотів він і одразу ж, уже іншим, м'якшим голосом, сам собі заперечив: — Ні, позаяк він би помер без води...
Петро розвів руками і з жалем сіпнув головою. Потім повернувся до мене.
— То що робити? — запитав він. Я знизав плечима.
— Ну, не вибачатися ж нам за те, що ми його в космос послали! — додав я за хвилину.
47
Що ближче підходили до нас із двох боків двійко людей, одна з яких простувала у супроводі нав'юченого верблюда, напруга в мені зростала. Ми стояли нерухомо. Обличчя Петра виказувало зосереджену твердість, Галя мала розгублений вигляд. Вона немовби не знала, що робити з руками, — то піднімала їх до обличчя, то опускала й намагалася витерти об джинси.
Час уповільнився, наче небесний кіномеханік навмисно розтягував цей епізод.
Тепер мене вже хвилював і другий мандрівник, той, який ішов із верблюдом. Геометрично ми опинилися в самому центрі умовної прямої лінії, яку можна було провести між полковником і незнайомцем із верблюдом. Я раптом подумав, що все це — проста випадковість. Тобто наше перебування на шляху цих двох. І якщо ми відійдемо на якийсь час убік, то полковник із кочівником зустрінуться або, якщо зустрічатися вони не збиралися, то пройдуть один повз іншого й далі торуватимуть кожен свій шлях.
Але логіка наполегливо підказувала, що полковник іде саме до нас, бо саме нам він має що сказати. А ось наближення кочівника і справді випадкове, але наслідки цієї випадковості поки що не відомі. Я можу здогадатися, чого очікувати від полковника. Навіть коли маєш на оці абстрактного полковника — легко уявити собі його дії. А ось чого чекати від кочівника, і з чого я взяв, що він — кочівник? Тільки тому, що він іде з нав'юченим верблюдом?
А сонце вже поповзло вбік, залишило своє місце в зеніті, і якщо зовсім недавно я був людиною без тіні, сидів навпочіпки та осипав пісок із внутрішнього краю ями, то тепер я володів маленькою тінню, що притулилася біля моїх ніг. Час рухався в уповільненому темпі, але сонце не зраджувало своєму розпорядку, і я подумав, що єдиний годинник, який зараз показав би правильний час, — сонячний. І раптом відчув себе стрілкою сонячного
Ось уже можна розрізнити вираз обличчя полковника Тараненка. Він був кам'яний, як у пам'ятника роботи Кавалерідзе. Зуби зціплені, вилиці напружені. У самому русі полковника відчувалася погроза, а тут я ще й помітив у його руці пістолет.
— Петре, він озброєний! — неголосно промовив я.
Петро кивнув, не обертаючись.
Метрів за двадцять від нас полковник зупинився, скинув під ноги рюкзак, розвів плечі та зробив кілька кругових рухів зігнутими в ліктях руками — розім'яв затерплі суглоби.
— Ну шо! — гукнув він. — Думали, шо втекли?
Ми мовчали.
— Накачали мене чимось і гадали, шо все! Шо більше мене живим не побачите?! Га? Ану, руки вверх!
Він спрямував пістолет на мене, потім перевів погляд і цівку на Петра. Було видно, як тремтить його витягнута рука, як пістолет увесь час намагається «лягти» на бік і яких зусиль полковнику вартує його втримати.
Я підніс руки над головою, а Петро добродушно сплюнув собі під ноги, абсолютно без злості посміхнувся, дивлячись на полковника, і в цій посмішці, по краях якої висіли чорні пригладжені вуса, я побачив не тільки не властиву Петру добродушність, але й співчуття.
— Вітольде Юхимовичу! — голосно, щоб відстань, яка розділяла його й полковника, не змогла поглинути якусь промовлену літеру, говорив Петро. — Вам перепочити треба, а не страхати нас своїм ТТ! Хіба ж ми не люди? Хіба ж не порозуміємося?
Я бачив, як вирячилися здивовані очі полковника Тараненка, коли він почув із вуст Петра несподіваний текст. Я бачив, як він зробив два нетверді кроки вперед, як на обличчі його виникла розгубленість, така ж сама, яку нещодавно спостерігав на обличчі Галі.
Він знову зупинився, пильно позираючи на нас. Але, певно, щось заважало йому нас роздивитися. Може, втома. Вільною рукою він тер очі, а праву з пістолетом досі тримав напереваги, але цівка його ТТ дивилася вже кудись повз.
Петро дістав свою люльку. Розкурив її і демонстративно видихнув дим стовпчиком у небо.
Я опустив руки. Знову коїлося щось дивне. На моїх очах із полковника випаровувалися войовничість і рішучість, з якими він спрямував на нас свій пістолет.
Він облишив у спокої свої очі, потер пальцями лівої руки скроню, подивився на сонце. Знову спрямував збентежений погляд на нас. Потім якось дивно струснув головою, наче відганяючи сон, і опустив руку з пістолетом.
Зробив іще кілька кроків і зупинився метрів за п'ять від нас.
— Шось мені недобре, — вимовив він утомленим голосом і зітхнув. — Якби не ви, я б зараз у Одесі, в санаторії Чкалова отдихав... Мені давно вже треба отдихнути...
— Ну, то нехай вам жінки гербати запарять, — запропонував м'яким голосом Петро.
Вітольд Юхимович поглянув на нього з підозрою.
— Кофе мені ваші жінки вже раз зварили!.. — сказав він, але в його інтонації не було ані нотки образи чи злості.
— Слиштє, а? — несподівано врізався у спокій розмови незнайомий дзвінкий голос.