Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Хто сказав, шо забороненого? Ні, я не говорив. Я б сказав, шо це досить делікатні діла, особливо коли вони переходять допустимі кордони і починають зачіпати інтереси іншої держави...
— Знаєте що, — я знову відчув різкий біль у шиї, і руки мої занили із новою силою, — мені складно розмовляти в такій позі...
— То поверніться якось по-другому, і не обов’язково на мене дивитися, бо шию звернете... — порадив полковник.
Я знову перекотився на живіт і сперся підборіддям на край підстилки.
— Я не бачу, які кордони, крім географічних,
— Ну гаразд, ми до цього повернемся, а поки шо поговоримо з Петром Юрійовичем Рогулею... — він перевів погляд на Петра.
— Нема мені про віщо з вами балачку вести, — процідив крізь зуби Петро. — Ще й москальською мовою! І не сором українцю чужинською мовою галакати? Га?
— А кофе «Якобс» пити і «Снікерсами» закусювати українському патріоту не стидно? — сказав у відповідь Тараненко. — От нє, шоб із собою львівський шоколад взяти і рідний кофейний напіток!
Полковник тяжко зітхнув. Розмова не ладилася. Він підняв із піску течку з рукописом Гершовича, знову став перебирати папірці, пробігав очима то один, то інший. Знайшов і рапорт-донос ротмістра Палєєва. Уважно прочитав його і замислився.
Думав він довго. Я навіть устиг подрімати — це був найпростіший спосіб абстрагуватися від того, як ломило кістки.
— Ну шо? — повернув мене до реальності голос «адидасового» полковника. — Нада рішати, шо будемо далі робити... Тут я вже розібрався, так шо довгі розмови не потрібні... Треба копати... Тільки нада рішити, як саме. Волочити я вас не збираюсь... — полковник радше міркував уголос, ніж звертався до нас. — Так шо, може, ноги розв’яжу... Тільки не зразу... А вобше-то... — він подивився на фірмову бляшанку меленої кави, що лежала поміж випатраних сумок. — Вобше, непогано було би кофе випити...
І він прикусив губу.
А сонце піднімалося, і денне повітряне тепло спускалося з неба на пісок, щоб висушити ту мізерну вологість, яку подарувала цій мертвій землі ніч.
— Як ви тут кофе варите? — запитав полковник, позираючи на мене.
— Жінки збирають хмиз і розкладають вогонь, а на триногу вішають казанок із водою, — монотонно відповів я.
— Хмиз? — перепитав полковник, роззираючись навсібіч. — Де ж його тут зібрати? Я он на сухому спирті собі їжу грів, але він кінчився.
У мене в голові виник план можливого порятунку, хоча уявити собі повне визволення від усієї цієї компанії було неможливо. Принаймні цієї миті.
— Гуля знає, де хмиз шукати, вона ж місцева, — і я вказав поглядом на свою зв’язану дружину.
Полковник Тараненко теж подивився на неї, задумливо пожував губами, провів рукою по гладенько виголених щоках і перевірив пучками, чи правильно настовбурчуються його доглянуті густі вуса.
— От шо, — сказав він. — Я її розв’яжу, вона — ліцо сторонньої національності, хай воду скип’ятить... А ви поки полежите, вам кофе тоже хватить...
І полковник, схилившись над Гулею, розв’язав їй руки, а потім — ноги.
Мені здалося, що Гуля, щойно він розв’яже їй руки, затопить йому в пику. Але вона потерла зап’ястки, всілася, спокійно роззирнулася навколо.
— Іди за хмизом! — звелів їй полковник, і вона слухняно пішла.
«Може, це і на краще, — подумав я про Гулю. — Принаймні у потрібний момент вона і мене розв’яже, а там, може, залишимо полковника утрьох з Петром і Галею. Оце їм весело буде. І ну його, цей щоденник, до біса, нехай самі копають — лопату мають!»
Полковник провів Гулю зацікавленим поглядом, тоді знову взяв до рук течку і понюхав. Присів біля мене навпочіпки й понюхав мене.
— Шо це ти корицею пропах насквозь? Пироги з корицею любиш?
— Ні, просто українсько-російський кордон у вагоні з корицею переїжджав, ось запах у шкіру і в’ївся, — пожартував я.
— A-а, — протягнув полковник, усерйоз сприйнявши мої слова.
Коли сонце піднялося вище, час потягнувся повільно, як деревна смола. Петро раптом сухо закашлявся і попросив у полковника води. Той знайшов каністру і напоїв зв’язаного бранця. Мені було цікаво спостерігати, як наближалися одне до одного пшеничні вуса Тараненка і чорні вуса Петра. Полковник із якимось особливим задоволенням піднімав каністру над головою співвітчизника, наче щоб примусити його робити великі, до захлинання, ковтки.
— Агов! — вчасно похопився я. — На каву не вистачить! Це ж уся вода!
На обличчя полковника повернувся серйозний вираз. Він миттю забрав каністру від лиця Петра і закрутив пластмасову кришечку.
Незабаром повернулася Гуля і запалила багаття. А хвилин за двадцять над казанком піднялася перша пара.
Полковник дістав зі свого рюкзака півлітрову алюмінієву кружку і ложку. Насипав у кружку меленої кави і присів біля вогнища, очікуючи, коли закипить вода.
Гуля відійшла убік і заходилася складати свої речі назад до подвійного баула.
— А чай у тебе який? — несподівано запитав її полковник. — Цейлонський?
— Тут усе китайське, — озирнувшись на мить, відповіла моя жінка. — Зелений є, жовтий...
Полковник Тараненко кивнув і повернувся до казанка.
Нарешті він налив собі в кружку окропу, кинув туди два шматки цукру-рафінаду й почав гучно розколочувати все ложкою.
— Товаришу полковник, — промовив я. — Може, хочете з молоком?
— З молоком? Звідки тут молоко?
— У мене сухе, дитяче.
Полковник кинув уважний погляд на мої речі, розкладені поруч із порожнім рюкзаком.
— Он те? — запитав він, показуючи рукою на бляшанки «дитячого харчування».
Я кивнув.
— Ну давай, якщо пропонуєш! — він підвівся, відкупорив одну бляшанку і всипав собі до кружки дві чи три ложки білого порошку.
Щільно закривши бляшанку, полковник повернувся на свій стільчик біля багаття. Подув на вміст кружки, подивився на небо. Кава ще була занадто гарячою, і він поставив кружку на пісок, а сам заходився длубатись у своєму брезентовому рюкзаку; зрештою дістав бежеву панамку з надписом «Ялта-86» і натягнув її на голову.