Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я
«пожартувала», що насправді я — жінка, а ніякий не чоловік.
Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в
своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, — мого
німого, але слухняного друга. «Немалий», — каже вона. У мене пашать щоки. Кожному
чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо
взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Втім, я
нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути.
Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.
«Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне», — несподівано каже Міра. Вона не припиняє
мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. В мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона
безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в
дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, в цієї Міри. До того ж
вона балакуча, може, всі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір? «Чекай. Якщо воно
таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці?
Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь». А Міра невгамовна.
О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю
відвертістю, які дратують нас своєю несміливістю, які можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли
боляче. Неповторні створіння. Жінки. «Розумієш, еее... Міро. Воно не завжди ТАК стирчить», — ледве
мимрю я. Тому що усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що
я не в змозі більше стриматися. Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не
хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше
стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений
старий.
Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним
бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко, пам'ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом
Янковським, між ними уже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче
застиг, аж потім вона починає дихати,
дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на
годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона
зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.
«У тебе ще є якісь таємниці?» — тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі. Знову вона влучила куди треба.
Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є в мене таємниці, чи не залишилося жодної. «Мовчиш? — Міра посміхається.
— Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше ніякої відвертості? Відтепер ми належимо до різних
таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То
ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться». Міра висипає мені на голову жіноче
обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфеті.
«В мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені». Все ж таки у мені багато чого
залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю:
«Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.
«Розповідай», — каже вона і з задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку. «В мене є одна
забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, в будь-який час, самотужки, але
так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Але мені час від часу дуже кортить це зробити». — «Що
це?» — нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.
«От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метрі, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або бігти
по ескалатору, забороняє заступати за обмежувальні смуги, радить стежити за дітьми, каже, що вона не
радить засовувати руки, пальці (та що там ще в вас є) під рухомі частини ескалатора?» — «Звісно, я таке
чула, вони постійно таке повторюють». — «От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину
ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти і засунути палець під
поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним чудово
поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли я ступаю на ескалатор, мені так само кортить