Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене». Я сідаю, Рудий кладе
голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.
«Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м'язи, особливо на ногах. Чоловік може
позаздрити таким м'язам. Може, нам зробити з неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану
Шевченко, в нас же є жіночий футбол?» — «В принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи
грошенят. Але краще віддати її
Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися із чоловіками?» З цими
словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Ну
й ну!
Частина дев’ята
Забавки
Розмірковування Еріка
Сьогодні я прокинувся із думкою, що я маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Проблема в тому, що поки що мені важко уявити, куди саме
ми підемо. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, але грайлива. Отже, що любить
Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це
порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише в Театрі юного глядача («Малюк і
Карлсон» — в кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та усі-усі-усі», мені довелося це бачити, було весело, але я не впевнений, що це буде до вподоби Мірі), а у філармонії в ранковий час можуть
виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там зараз називаються дитячі хори? «Струмочок»,
«Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, зараз називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення —
«Лелеку». Непогане гасло, еге ж?
Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми
сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву
церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? В костелі можна послухати орган. Мені
подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато в наш час залишилося таких
величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський
трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Але хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальний.
Вчора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися.
реагую на погляди.
Міра до мене придивляється, вона дуже цікава. Міра така само цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з'їв, ненажеро?»
Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір'ячко
на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на
душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це
справжні українські пташки, а я — патріот.
Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм
трясця, тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не
знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються салом. Може, вони навіть співають оди
салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся в мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці — правильні
пташки.
Міра — жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, з якими я зустрічався, яких домагався, з якими
пробував жити разом. Не те, що краща чи гірша, просто вона інакша. Можливо, це через те, що вона нічого
не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався із сліпими дівчатами. Хоча деякі, з ким я мав справу, не
бачили далі свого носа, якого щодня з любов'ю розглядали в дзеркалі. Міра не може побачити себе у
дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих речей, на які люди, що годинами можуть
розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають увагу.
Я інколи згадую тих дівчат, з котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки мене інтригували
змалку. Вони входили в моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок я вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими
я кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, — те було, хоча й загуло.
Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були
саме скво, з якими я завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б
поділяли мої захоплення і не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою в той
час було в'єтнамське дівча на ім'я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю була брюнеткою.
Пам'ятаю, моя мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви