Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
«Люди, ви — тварини». Рудий абсолютна тварина, бо він — козел. І не треба плутати козла із цапом. Це —
різне.
Моя мама поведена на езотериці. Це ціла наука, щось схоже на астрологію, але не зовсім. Мама вірить в
погану енергетику, у добру енергетику, в упирів, які жеруть позитивну енергетику і можуть випити усе до
останньої енергійної краплини (до речі, непогано було б перевірити в цьому сенсі Рудого, у мене є певні
сумніви щодо нього). Мама крутить рамку, щоб вирішити — ставити
ноги, коли засинаєш, і де має стояти обідній стіл. Люди зі Сходу називають таку поведінку «Фен-Шуй».
Який простір дає це слово для моєї забави з пошуку в простих словах матюків та матюкливих часток. Треба
здибати Рудого з мамою, я бачу, їм є що сказати одне одному. Вони обоє належать до світу схибнутих.
Чудова парочка: бик та ярочка.
Але що каже Міра? Треба заспокоїтися і зосередитися, можливо, Міра знає протиотруту від злодійкуватих
вчинків братика. «Рудий що, розуміється на вуду?» — недбало так цікавлюся, щоб вона не зрозуміла, який я
наляканий. «Не зовсім», — каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець.
Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім'я, а також слідкує, до яких рук
потрапляють його фотокартки. «Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його
називають диваком». Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього в двох літерах, але
який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра
погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що в нас їх багацько. Ми трохи мовчимо.
«А що? — питаюсь, — у нього вже були інциденти?» «Інцидентів у нього було до біса», — трохи втомлено
каже Міра. «Ееее, — заїкаюся я. — Але ж він, ееее, начебто більш-менш живий, і цього, еееее, в міру
здоровий, ну голова його повна волошок, але ж волошки — то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого
менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення», — відразу виправляюся я під загрозливим
поглядом Міри.
«У нього немає закордонного паспорта», — чомусь каже Міра. «Двісті доларів — і завтра буде», — радісно
кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним. «Ти не розумієш, Еріко, — каже Міра. — Ти не
розумієш». Вона мовчить і вдивляється у темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди. «То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта?» — прошу я.
Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього
розум, це ж треба було знайти в ті часи інформацію про вуду. «Він такий. Він знайшов, — не без гордості
каже Міра. — Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки,
не був упевнений, що ці фотокартки потраплять у добрі руки». — «Кому зараз потрібний комсомол? Він
нічого не втратив», — кажу я. Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при
Каліфорнійському університеті. «Але ж тоді були інші часи», — зауважує вона. Я погоджуюсь, так, часи
були інші, але ж минулося? Міра киває. Минулося.
«Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більш. Гірше було з отриманням паспорта
громадянина СРСР», — продовжує свою розповідь Міра. Можу собі уявити. Як параноїк Рудий поставився
до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі
таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта — немає людини. Я так і уявив, як його
підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку! — ось що подумав Рудий. — Дзуськи! Зі мною ці витівки не
пройдуть!» — ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою
людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.
«Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої
можна проігнорувати. Паспорт — він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка», — Міра
до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. «Ти посміхаєшся?» — наважується
спитати вона. Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває. «Так»,
— зізнаюся. Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.
«Тепер розумієш, чому в нього немає закордонного паспорта?» Так, я все розумію. «А як щодо посвідчень?»
— «Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів
спохоплюються, то він каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно крадуть його фотокартки, тому він відмовляється за свій рахунок поповнювати чиїсь архіви». Ми знов регочемо. «Але наша мати не
здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць», — каже Міра.
«Так», — погоджуюсь крізь сльози сміху я.
«Те саме з ім'ям. Рудий вірить, що ім'я перебуває у безпосередньому зв'язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім'я. Тому більшість знайомих
називає його Рудий, не згадуючи про ім'я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати Рудого». — «А він, еееее, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати?» — виривається