Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам'ятаю, що там було зображено, але точно пригадую, що там було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків з
крилами, бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи — це померлі діти. Багато
дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона
нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала?
проблеми куди важливіші, ніж охорона нашої дитячої психіки. Мабуть, вона згадувала свої аборти й
викидні.
Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив в усьому розібратися
та й взагалі мати кебету. За вияви цікавості він був нагороджений однією, але дуже довгою нотацією щодо
правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу
незагайну смерть того вечора він вирішив не теревенити. Більш за все я боюся, що мене коли-небудь
помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати вони не будуть, вони не надаватимуть мені
останнього слова, вони знищать мене, тому що я розгадала їхню таємницю. Вони — злі померлі діти, діти, в
яких забрали всі забавки.
Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це — дощ, який замість
краплин кидає на землю пружні м'ячі. М'ячі, якими граються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються в
«п'ять імен», пам'ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м'яча долонею, приказуючи: «Я знаю п'ять дівочих імен.
Світлана — раз, Олена — два, Оксана — три, Катруся — чотири, Христина — п'ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п'ять хлопчачих імен. Сергійко — раз, Андрійко — два, Микола — три, Павло —
чотири, Володимир — п'ять. Я знаю п'ять міст. Київ — раз, Львів — два, Івано-Франківськ — три, Чернівці
— чотири, Тернопіль — п'ять. Я знаю п'ять диких тварин. Тигр — раз, лев — два, вовк — три, лисиця —
чотири, вепр — п'ять. Я знаю п'ять домашніх тварин...».
Еріка обіймає мене. «Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, все минеться». Я починаю
скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п'ять, для них не проблема загадувати нові й
нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м'ячами. «Я знаю п'ять людських
почуттів. Кохання — раз, довіра — два, ненависть — три, невпевненість — чотири, страх — п'ять». Коло
замкнулося?
Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала. «Знаєш, я тут подумала... —
каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. — Виходить, що найбільший мій страх — це товста
тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі і насвистує похоронний марш». Спочатку ми
разом
відкриттів. «Ех, люблю відкриття», — продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки
«М'ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така само інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося в
новому нападі реготу.
«Дві баби вдома, а жерти нема що». Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні — так річкові
мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був
Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.
Частина сьома
Забавки
Дещо про Рудого
Вчора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча...), він — непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А
я навіть не знаю, як його ім'я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, з ким вона ділить
помешкання, з ким вона живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді і бачу, як його, бідаку, від цього
тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, намагався налагодити з ним дружні стосунки, і
що я отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, що змушує мене сіпатися й
нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» з
наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я
нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.
Вчора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна
людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що
Рудий, як творча людина, має поважати і цінувати «косячки» за їх служіння творчим людям, за
стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні
ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-
мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного
нігтя і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косячка» з балкона. От
якомусь байдикарю повезе. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами
російських гастролерів, аж тут раз — і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що той «косячок»
мій і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований