Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
того створіння були ноги, наближені до ідеалу. Звісно, що та малеча про це знала і усвідомлювала свою
грізну, безсоромно голу зброю. Всі інші дівчата віддали перевагу джинсам, елегантним штаням-капрі, в які
насилу втиснули апетитні сіднички. Більшість моїх співвітчизниць не дурні попоїсти, тому цицьки й сідниці
в наших дівчат те, що треба. На мій, звісно, хижацький погляд. Звичайно, багато чого ще залежить від
форми, наприклад сідниць, але це вже довга розмова. Іншим
«Доброго ранку, Еріко». Визнаю, що цей голос спроможний повернути мене до життя. Це — Міра.
«Привіт», — посміхаюсь до неї і відразу помічаю, що в неї червоні очі. «Ти плакала?» — прямо питаю в
своєї подруги. «Нічого страшного. Просто наснилися жахи. Тобі сняться жахи?» — цікавиться Міра. Ще б
пак, мені сняться жахи, от хоча б сьогодні, наприклад, мені наснилося, що я став імпотентом.
Я тільки-но заходився доводити дівчині (мені здається, то була манекенниця Лінда Євангеліста), який я
міцний красень, як усе зникло. В буквальному сенсі цього слова. Все кудись зникло. І Лінда сміялася, копнула мене стрункою ногою, а поки я безпорадним снопом валявся під ліжком, вона надзвонювала своїм
топ-подругам і встигла ославити мене на весь модельний світ. Таке вже стерво, тепер я розумію, чому її
кинув Кайл Маклахлен (це такий американський актор, він грав федерального агента Дейла Купера в
культовому серіалі «Твін-Пікс»). Але ж я не можу таке розповідати Мірі! Дівчина, якій наснилося, що вона
імпотент, це вже саме по собі — страхіття.
Які жахи сняться дівчатам? Може, їм у страшному сні мариться, як хтось лізе їм у трусики? Але ж це не
завжди жахливо, може, цей хтось — сексуальний хлопець із їхніх дівочих мрій. Чому, чому я ніколи не
цікавився снами своїх подружок? Байдужий пень. Тепер розплачуватимуся за своє недбале до них
ставлення. Я пробухикався. Я сказав, що так, мені постійно сняться жахи, найжахливіші жахи, які тільки
може уявити собі людство. Міра пожвавішала. «Які саме? Які саме ці страхи, скажи мені, і буде не так
моторошно. А потім я розповім тобі про свої». Як це мило з її боку, виявляти зацікавленість та втішати мене.
Цього разу я вирішив не брехати. Ну, може, трохи, але не більше. «Я розповім тобі про реальні страхіття, котрі увіходять у мої сни», — сказав я. А що таке? У мене до біса страхіть, які лякають мене на кожному
кроці мого життя. Вона зробила уважне обличчя. Вчепилася за стільця, приготувалася мене слухати.
Отже, як у будь-якої дівчини та й у будь-якої людини взагалі, у мене є страхи. Свої викохані страховиська.
Вони є в усіх. Не всі, але багато хто має мужність зізнатись в тому, що деякі жахи переслідують його
постійно. Першим моїм жахом є товсті тітки. «Товсті тітки?» —
збентежена. «Атож, саме вони. Товсті тітки». Вони мене не люблять, я дуже їх дратую, особливо вони не
люблять мене в метрі. Вони завжди чекають, коли я поступлюся місцем, але я того не роблю, і вони
починають дивитися на мене так, щоб я перетворилася на попіл. Вони завжди обсипають мене всілякими
лайливими словами. А коли виходять мені назустріч із ліфта, намагаються розчавити мене своїм великим
пузом. Я відчуваю сморід їжі, сморід шлунка, яким вони дмухають на мене, відчуваю метаболізми, які вони
спрямовують мені в обличчя. Вони спеціально це роблять, щоб я отруїлася.
«Мені здається, що ти боїшся товстих тіток тому, що тебе лякає перспектива стати такими, як вони, —
виважено каже Міра. — Але це стандартний жіночий жах, боятися погладкішати. Ти цим не переймайся, мені здається, що в тебе худорлява конституція». Міра намагається мене заспокоїти. Насправді, я колись
замислювався: чому мене лякають товсті тітки, і дійшов думки, що це страх перед тим, що моя майбутня
струнка дружина може перетворитися на такого товстезного монстра.
«Ще я боюся велосипедів», — веду я далі. Сьогодні наче день відвертості. В дитинстві моя рука застрягла у
велосипедному ланцюзі, її там добряче скрутило. Ось залишився шрам. Протягую Мірі руку, щоб вона
відчула рубець на моїй шкірі. Вони, велосипеди, не слухаються своїх власників і постійно на мене
наїжджають. Усе життя. Немає від них спокою. Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до мене і
погрожують кермом як рогами. У мене постійно від них синці. Особливо на стегнах, вони тикаються в мої
стегна із задоволенням, як те оленя, що шукає материної дійки. Одного разу мене ледве не збила машина, тому що мене під неї штовхнув велосипед, керований п'яним велосипедистом. Коли я бачу велосипед, мої
руки починають тремтіти, а очі бігають, шукаючи безпечне місце.
«Який жах. Особливо ця історія з падінням під колеса машини, — каже Міра. — Може, тобі спробувати не
зважати на них, тоді й вони дадуть тобі спокій? — Міра пропонує мені вихід. Начебто я не намагався не
зважати на велосипеди. «Це не допомагає, — кажу я приречено. — Я не можу побороти дитячий страх, а
велосипедам про це відомо, від мене, мабуть, чимось таким привабливим для них пахне, я випромінюю
якийсь найкращий для велосипедів аромат». «Хіба аромат можна випромінювати?» — питає Міра. Я
ствердно киваю головою. Звісна річ.
Але більш за все мене доводять до запаморочення та нервових зривів кроки за спиною. Кроки когось