Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
було. Лише церква стояла спокійно, вона була взірцем спокою. Бані Андріївської церкви після реставрації
змінили колір, я пам'ятаю їх зеленими, а зараз вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці
розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще їй бракувало кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж дощів із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй
смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх
халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, завжди намагаються від когось чи від чогось утекти.
Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям, гітарою, але вона мовби й не помічала
цього. Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї
зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча
вулиць. Дівчина продовжувала співати. Я поклав невеличку валізку з грошима туди, де вона лежала. Коли я
наблизився до дівчини, побачив, що в неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалося темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні цей дощ, ні
маленький крадій, ні я, така собі гарна пані. До речі, я врятувала її заробіток. Де «дякую», алло, дівчино
зачарована, наче Десна, де твоє «Дякую, тьотю»?
Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Дивина. Я намагаюсь привернути її увагу. На її
обличчі розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То
сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я
не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи
не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, чому
одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.
Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Я починаю плескати в долоні прямо
перед її обличчям. Вона не сахається, вона несміло посміхається чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову
пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не в
такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла.
«Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» —
виривається в мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Буває
«То ви цього відразу не помітили? Не помітили, але стали на заваді крадіжці? Дякую». Отакої! Сліпа, але те, що треба, вона бачить. «Це не кидається в очі. Я маю на увазі те, що ви сліпа. Я не дуже розбираюся у
сліпих, — чесно зізнаюсь я. — Зі сліпих я знаю тільки Гомера і ще такого негра-музиканта, не пам'ятаю, як
його там. Ще знаю штучних сліпих. Це Паніковський, а також Кіт Базиліо. Бачте, у мене невеликий досвід».
Я — балакучий хлопець, саме так.
Вона сміється і незграбно торкається моєї спідниці. «То ви — дівчина? У вас такий глухий приємний голос, але незрозумілої чоловічий він чи жіночий?». Гарне запитання, поєднане із компліментом. Вона вміє
ставити влучні запитання, мабуть, у школі розбирала і збирала автомат Калашнікова за 45 секунд. Я ніколи
не вкладався. «Так», — відповів я. Та що я ще мав відповісти? Може, якби сказав, що хлопець, але ношу
спідниці, то вона б злякалася, вона ж така беззахисна, слабка. Принаймні, має такий вигляд. «Вибач, але ти
не могла б провести мене додому, це недалеко?» — переходить вона на «ти». На «ти» легше просити. Я її
добре розумію. Якщо просиш на «ти», то це наче просиш друга, близьку тобі людину, а не сторонню особу.
Це треба бути останньою наволоччю, щоб відмовити у допомозі, якщо до тебе звертаються на «ти».
У її домі панує тиша. Чути лише, як цокотить годинник. Так, ось і він, старовинний, висить на стіні в кухні і
наче всміхається. У нього дуже кумедний вигляд. Боже мій, а це що?? Старигане Хем, ти це бачиш?
Венеційська лялька. Ні, я не збираю ляльок і не бавлюся ними, щоб ви про мене такого не думали. Але ця
лялька — викапаний я. Бурякове волосся, фіолетова сукня, шкіряний піджак, замшеві черевики, бузкова
хустка на плечах. Надміру нафарбоване обличчя, як у шльондри. Жахливо таке побачити, підвішене на стіні.
Картину свого власного повішення.
«Як тебе звуть?» — втім, питає моя сліпа знайома незнайомка, відволікає мене від містичної ляльки.
«Еріка», — кажу я обережно. «Рідкісне ім'я, у мене також рідкісне ім'я, мене звуть Міра». Отже, її ім'я —
Міра. Добре. «Мирослава?» — уточнюю. «Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним «р». «Я так само з
одним «р». Ми сміємося. Сміх єднає людей. «У тебе такий сумний сміх, з тобою все гаразд?» Дожилися, сліпа дівчинка питає у такого здорованя, як я, чи все у нього гаразд.
Невже так помітно, що не все? Не знаю, чому я не збрехав, я ж так люблю брехати. «У мене все зле, — кажу