Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і — нічого. Темне марево. «Темрява —
друг молоді» — в ті часи це був популярний жарт, а ще був такий: «Да будет свет, — сказал монтер и
перерезал провода». Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася
плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.
Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла й увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком,
ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який виходить зі старої заварки. Спочатку чай темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою — він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо •— і, нарешті, чай
остаточно перевтілюється у воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0,6.0.
На відміну від Рудого, я не приховую своє ім'я, тому що воно в мене має власну родинну легенду. Мене
звати Міра. Переважна більшість людей упевнена, що я — єврейка, до того ж колір мого волосся — рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє
ім'я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки
(це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних
установах і яким довіряють (чи зобов'язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти»
якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона
змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову
систему. Я називаю походи по довідки не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих
російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.
Отже, коли я тільки розпочинала свій дев'ятимісячний марафон у череві моєї матері і до фінішу було ще
далеко, мій батько мріяв, що в нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько
— дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама (а згодом і Рудий) називає батька
Тюхтій. Тому що батько любить м'ятися, ніколи не поспішає, все плутає і забуває, така собі млява риба.
Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно забуває в громадському транспорті та
різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати
людям, що саме він од них чекає, що сам хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, в тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому у спадок від його мами, надзвичайно
обурення.
От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у
мене були великі чорно-сині очі і довге руде волосся. «Мамка, готуй «чесало», бач, яке в дівки шикарне
волосся», — жартувала із знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.
Розпочався процес вибору імені. Як будь-який вибір, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було
згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім'я, вона вмикала його тільки тоді, коли
потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама
сказала, що рудоволоса дівчинка на ім'я Соня — це вже занадто для простої української радянської родини.
Потім дебатувалося ім'я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевне, через
те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем
батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання мами) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала
бруд з-під нігтів. «Я постійно думатиму, що в моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», — писала
мама в листі до батька та Рудого. Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім'я Анжеліка, тому
що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу
французьку акторку Мішель Марсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».
Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що
в цьому домі, як видно з усього, чоловік — вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні
клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим
радянським ім'ям, яке і впишуть у її свідоцтво», — з повчальною, можливо, трохи зверхньою інтонацією
мама сказала таткові своє останнє слово. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими
вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що батько просто не любив, не хотів, не був здатний щось
вирішувати самотужки.
Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина...