Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
голівки, то пелюстки крутяться наче стрілки. У мене були улюблені дерева, що мали власні імена. Чи
впізнаю я їх зараз? Мабуть, що ні. Якби впізнав, то заревів би, слово честі, захлюпав би носом, як
неврівноважене дівчисько.
Ватутінському парку не дуже пощастило з сусідами. Маю на увазі, по-перше, парламент, сіру похмуру
будівлю. Біля парламенту дуже погано ростуть квіти, я це помітив ще минулої осені. Усюди буйно квітнуть
різні квіточки, а біля парламенту
року, мене занесло до Канади, я потрапив до Оттави, маленького, хоч і столичного, містечка, в якому також
є парламент. У будь-якому столичному місті є парламент, якщо країна взагалі дозволяє собі таку розкіш, як
парламентаризм. Так от. Біля їхнього, канадського, парламенту мешкають кицьки. Багато кицьок.
Люди побудували їм хатки, щодня підгодовують, ніхто їх звідти не виганяє, живуть собі смугасті кицьки, оточили парламент, де кращі уми Канади вирішують долю їхньої вгодованої, точнісінько як ті кицьки, держави. І всім добре, і ніхто нікому не заважає, і жодних претензій до того, що з котячого поселення
неприємно тхне, що там постійно гомонять натовпи туристів, які іноді вчиняють справжнісінький галас. А
біля нашого парламенту не виживають навіть непримхливі квіти, можу собі уявити, що сталося б із
кицьками, які б вирішили там оселитися. От і маємо те, що маємо, не пам'ятаю, хто сказав.
Другий сусіда парку — резиденція Президента — Маріїнський палац, творіння архітектора Растреллі.
Цікаво, що я, людина далека від архітектури, відразу впізнаю творіння архітектора Растреллі за кольором
(практично завжди блакитний) та чудернацькими візерунками. Бароко, здається, це так і називається —
бароко. Я погано ставлюся до резиденцій президентів узагалі та нашого президента зокрема. Мене дратують
резиденції, зрозуміло, що не так, як англійці або голуби, однак теж помітно дратують. Якась я дратівлива
людина, якщо замислитися, багато речей викликають у мене подразнення. Треба щось із цим робити.
Зараз біля Марийського палацу я помітив жваву бабцю, вона сиділа на ящику, скручувала пакетики з
виборчих листівок і насипала туди горішки. Сиділа вона під «партійною» блакитною ялинкою. Не бабуся, а
казкова Пушкінська білка. (Ось воно! Великий російський поет так само, як і я, обожнював білок, приємно
знати, що ти не самотній у своїх симпатіях). Я купив у неї пару пакетиків з горішками для звичайних, не
казкових, а паркових білок. І з неабияким здивуванням помітив, що пакетик — така собі опозиційна
листівка, в якій надруковано багато гидоти про Президента держави.
Може, воно і правда, те, що надруковано про Президента, не знаю,
Павловський. Хоч у цьому мені пощастило. Але ситуація сама по собі не залишила мене байдужим. Бабуся
продає горішки, які загортає в опозиційні листівки, прямо під стінами Марийського палацу. І хтось ще каже, зазвичай це невгамовні буржуазні журналісти, що Україна не демократична країна. Та ви подивіться, подивіться уважно, де ще можна таке побачити? Не знаєте? Ото ж бо й воно.
Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, до того насиченого, що було трохи боляче
очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого
листя стали бурими, та коли сонце прониже їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп'янками на тлі
блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього
вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, що такий вигляд має справжнє щастя.
Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце в моєму житті.
До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов з чарівного парку й
відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого
міста. Мого улюбленого міста Києва. Якщо парки — це обійми Києва, то центр міста можна порівняти з
діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.
Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його обминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена у
просторий, грубо зв'язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене
волосся було трохи скуйовджене. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами—українською, російською та
англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть «так»
зброї. Узаконену зброю — кожному громадянину!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних
людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку — до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї мами.
Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти у біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить
на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир — Стариган Хем скінчив своє плідне