Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
Уже вкотре мама порушувала питання, яке мене дуже цікавило й збуджувало, але яке мені було ніяково
ставити перед нею чи перед бабусею. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і
Стариган Хем, не знав, звідки я взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про
нього не знав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.
Чому, власне, в моїй голові затовклися ці спогади про моє дитинство? Що спонукало мене згадати
Старигана Хема, про маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська
шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити
стегнами, наче повія. Так, навіть ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських
предків. Я смикався наче наречена у радянському кінофільмі «Солом'яний капелюх», їй так само заважала
гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий
пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди.
Подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.
Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і
ще тих, «хто самі люди не місцеві». На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що
на мене приємно дивитися. Вчора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці у мене були. Черевики з
тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, яка була модна за часів співу
бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-аааа». Головним убором мені мала б слугувати
бандана. Вона була така само чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало
розкидав сірі черевики на тракторній підошві.
Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про
англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на
моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж.
І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що в наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори
радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до
помпезних центральних магазинів — «Ґудзики», ще краще — «Європейські ґудзики», а ще є такий собі
«Світ ґудзиків». Швендяв по них я довго.
Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось
школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації
ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться
справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші
ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за
все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців
там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би
шаленіли від іноземців.
Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства.
Отже, продовжуватиму. В якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні
шпильки і навіть шпильки із білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати в метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це
не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд
гуманною людиною.
На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав
про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще жевріють у місті, на них можна натрапити у
спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й
допомагало, це знання.
Галантереї, ці пам'ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих
галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого
«шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось таким, що вони видають за сік журавлини; тільки останній
бовдур може повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більш ніж
2 гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у такі дарунки життя). Англійських шпильок я там не
знайшов. Однак побачив шпильки жіночі — такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем
малює жіночу голівку з довгим волоссям, чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три
пачки. По 10 штук у кожній.
Аж потім я припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба
було відразу так зробити. Вже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра
спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька
спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім