Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Увесь день чекали танкової атаки, приготували зв'язки гранат, пляшки з пальним, висунули наперед «сорокап'ятки», щоб ті, на випадок появи танків, могли бити по них прямою наводкою. Танк — звір не страшний, — повчав Явтушок синів. Головне — не лізти під гусениці й не пертися грудьми на гармату. Лежи собі в окопі й чекай, доки танк не покаже хвоста. А тоді вставай і пляшечку йому прямо на спинку. А ще краще в бочок, трясця його матері, під гусениці. Він так повчав, ніби все життя те й робив, що підбивав німецькі танки. А справді, сини ніколи не бачили свого батька таким героєм, надто після забитого сьогодні фашиста. В повітрі пахло печеним хлібом, по згарищі металися чорні вихори, піднімаючи попіл, а десь перед самим обідом почалася психічна атака фашистів на Денікінський рів. З музикою йшли, з чорним хрестом на прапорі, потім лавами побігли автоматники, поливаючи наших у рові шквальним вогнем. Слабодухіші не витримали, один за одним вибігали з рову, шукаючи порятунку в ногах. Тоді вихопився Шеренговий зі свого КП і повів полк у контратаку на автоматників. Вигнали їх на згарище разом з оркестром і
Не подумайте, що Явтушка вб'ють. Для нього ще не відлито кулі в арсеналах цього грізного світу, хоч ніхто, і Явтушок, певна річ, не заговорений від наглої смерті. На КП стало відомо, що німці викинули в тилу захисників Вавилона великий десант, захопили Глинськ і тепер загрожують армії Понедельника оточенням. Польові кухні вперше не привезли вечері, а як тільки завечоріло — по окопах передавали наказ про відступ. Все, що могло рухатись, вибралось на дорогу, через Вавилон потяглися сотні підвід, гарматні упряжки, йшла і йшла піхота Шеренгового. Явтушок був приписаний до третьої роти і тепер не міг відлучитись без дозволу ротного, молоденького кадрового лейтенанта з перебинтованою головою. На прохання Явтушка дозволити йому добігти додому, лейтенант мовив досить категорично:
— Боєць Голий, не одному вам хочеться додому. Мої батько й мати живуть у Прицькому, але я не збираюсь забігати до них.
— У Прицькому? — здивувався Явтушок.
— Будемо йти — я покажу вам хату…
Коли проходили через Прицьке, лейтенант і справді показав хату понад самою дорогою і, хоч як Явтушок вмовляв його завітати до батьків бодай на хвильку, Сорока (таке його прізвище) не послухався Голого, гордо пройшов повз хату. По тому Явтушок збагнув, що лейтенант не з Прицького, що ту легенду він вигадав для Явтушка. Вранці, під час нальоту «мессерів», лейтенант загинув, Явтушок поховав його над дорогою, залишив собі його планшет і револьвер з поясом. Морально він був готовий очолити роту і навіть уже був перебрався наперед, але Шеренговий прислав на роту політрука, якого Явтушок запримітив іще під час рукопашної. То був велетень, німецького офіцера він перекинув через себе, наче снопа на вилах. А Явтушкові страшенно хотілося стати ротним. Не так для нього самого потрібен був той чин, як для синів та Прісі, й для Вавилона, звичайно ж. Як гарно звучить саме слово: ротний!..
Маркіян Севастянович Валігуров, даючи свої останні настанови, сказав Мальві, що вона залишається тут не одна, райком дібрав для неї надійну «команду», коли ж опиниться у ворожому тилу, а те може статися іще цієї ночі (західна частина району вже була зайнята фашистами, і Валігуров мав телефонну розмову з німецьким полковником, який подзвонив сюди, як запевнили на пошті, з Зелених Млинів), то їй не слід гарячкувати, а зачаїтись, замаскуватись, може, у тому ж таки рідному Вавилоні (Вавилон уже не відповідав на дзвінки) і чекати сигналу з підпільного центру, де знають про неї і про всіх, кого райком залишає тут, у Глинському районі. Він, Валігуров, також залишився б, але його тут знають як облупленого іще по Журбівському заводу, де він починав з простого робітника на мойці, а згодом очолив партійну організацію заводу. Отож буде проситися в діючу, а по війні, якщо залишиться живим, напевне, знову повернеться сюди, на рідну Валігурівщину. І тут він мимоволі посміхнувся. Валігурівщиною називали Глинський район з легкої руки товариша Косіора. Якось у жнива, повертаючись зі Зернограда до столиці, він зупинився у Глинську, завітав до райкому, крім прибиральниці тітки Палати, нікого не застав, увесь райком виїхав на жнива. На стіні висіла карта району, велика, наче карта держави, її витворив іще Клим Синиця власноручно. Товариш Косіор довго розглядав карту, тоді поставив табуретку і, ставши на неї, написав червоним олівцем зі сходу на захід, через усю карту: Валігурівщина. Карта ще деякий час залишалася на стіні, на той випадок, якби товариш Косіор завітав сюди знову, однак він не появився більше, згодом не стало й карти, але крилатий вислів залишився. Так і невідомо, що мав на увазі автор напису. Була тоді саме обідня пора, у Глинську стояла спека, можливо, гість просто розгнівався, що його тут не зустріли, не почастували глинським обідом, на який мав підстави сподіватись, тим паче що чимало наслухався про глинську кулінарію
Йому йшов лише двадцять третій, коли його висунули на першого замість Клима Синиці. Синицю перевели в Зерноград, і там би він закінчив свою біографію, якби не Валігуров. Опинившись у райкомі, молодий секретар зібрав найкращі характеристики, які тільки можна було зібрати на свого попередника, інша річ, чи не припізнились вони, але сам факт такого великодушшя знову ж таки був розцінений у Зернограді як валігурівщина у найкращому розумінні цього слова. Валігуров та валігурівщина дедалі владніше ставали в області синонімами самовідданості, патріотизму, новизни, ба навіть слави. Адже саме тут з'явилися перші перебудовані села, а масовий рух п'ятисотенниць вивів Глинський район на перше місце в республіці по цукрових буряках. Валігурівські села, валігурівські буряки, валігурівський розмах. У двадцять шість років Валігуров одержав орден «Знак Пошани», щойно заснований, і то була неабияка данина за все, чого він зазнав з часу того загадкового узагальнення, можливо, кинутого собі великою людиною і мимохіть, як дотеп чи помилка в хвилину гніву. Валігуров уже міг радіти, що свого часу йому не забракло здорового глузду змиритися з долею, стерпіти не одне глузування, перш ніж дочекатися справжньої слави для себе й для свого району.
І ось треба все залишити. Пшениці іще не горять, якраз саме наливають зерно, котки, які Валігуров наготував по селах, стоять без тракторів, кінними ж котками у таких пшеницях робити нічого. Цукрові буряки після другого підживлення також кинулись рости, як на безголів'я. Ще сьогодні Валігуров побував на одній плантації, дух перехопило йому, коли дивився на бурячки, переорати б їх к бісовій матері, щоб не дісталися ворогові, але ж пізно спохопилися. «Отож і залишаємо тут вас, Мальво, щоб ви знищили все це, коли настане час збирання, пшениці щоб спалили, це ж так просто: один сірник — і нема цілого лану, — а буряки щоб згноїли. Ніщо не повинно дістатися ворогові з нашої праці».
Говорив він тихо, запально, з бісиками в очах. У подвір'ї стояла напоготові райкомівська «емка», кілька разів сюди підбігав шофер Трохим і прочиняв двері, нагадуючи Валігурову про дорогу, а тітка Палагна в цей час знімала з вікон кремові гардини, які потім мала повернути райкомові, вона робила це так непоспіхом, так хазяйновито, наче райком лише перебирався до нового будинку, який стояв незакінчений через дорогу, над самісіньким Бугом. Коли Мальва вийшла з райкому, Глинськ був порожній, ніде ні вогника, ні живої душі, наче вимер. Десь за Бугом валували собаки, райкомівська «емка» виїхала з подвір'я, обігнала Мальву, крім Валігурова й шофера, в машині було ще двоє, напевне теж райкомівці; була вже чи не третя година ночі. А на світанку до Глинська вступили німці.
Мальва й досі не може позбавитись думки, що Валігуров не встиг виїхати, а може, і не збирався виїздити й також залишився у підпіллі.
На світанку німців зустрів філософ з цапом. Дотримувався думки, що переможця, яким би ворогом він вам не доводився, необхідно зустріти вже бодай для того, щоб побачити його і відчути, з ким маєш справу. Замість хліба та солі на рушнику філософ вигадав цапа, з допомогою якого мав насміятися над переможцями. У ранковім мареві Вавилон справляв враження великого багатоярусного міста. Колона зупинилась, у відкритій машині стояв генерал і дивився на Вавилон у підзорну трубу.
— Вавилон? — запитав він, віднімаючи трубу від очей.
— Вавилон, — відповів філософ.
«Вперед!» — показав генерал військам, порівнюючи себе в цю мить, може, із самим Александром Македонським, коли той зупинився перед Вавилоном на чолі когорт.
Може, то був Манштейн, а може, фельдмаршал який, але він забув про філософа, весь був поглинутий спогляданням своїх колон. Вдруге Фабіян побачить його навесні сорок четвертого. Він ітиме через спалений Вавилон попереду піших, убогих, розбитих військ, але з жезлом фельдмаршала, який триматиме перед собою на рівні свого арійського носа. Фабіян упізнає його, і тисячі чобіт чвакатимуть у весняній тванюці за своїм фельдмаршалом, але сіяння діамантів на його жезлі втратить для них будь–який сенс, і сам фельдмаршал нагадуватиме їм бовдура, поверженого богами війни. Та філософ нагадає про себе. Фельдмаршал зупиниться на мить, він упізнає цапка, можливо, по чорній латочці на лівій лопатці і, ніби щось пригадуючи, запитає: «Вавилон?» — «Вавилон…» — відповість філософ, хоча ніякого Вавилона не буде, залишаться лише згарища, й чорні поодинокі комини нагадуватимуть про колишні родинні вогнища.
Оце і все, чого він домігся в цій країні, зруйнував, знищив Вавилон. Скаже філософу: «Ауфвідерзеєн!» — І, піднявши жезл на рівень носа, міситиме тванюку далі попереду свого убогого війська. Потім, уже від наших, філософ довідався, що то був Манштейн, розбитий у Таврійських степах. Рештки його армії переслідуватиме батальйон Шмалька з кількома гарматами на кінній тязі, закладеній цугом — по три пари у кожній гарматі. На Абіссінських горбах гармати намацають Манштейна і поженуть його на глевкий подільський чорнозем, що був колись дном Сарматського басейну…