Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

— Ой божечку! Рідний мій Явтушок! Кличте його мерщій! Де, в яких верболозах?

— Он у тих. Червоних. За Чебрецем.

— Ксане Ксаничу! Чого ви стоїте? Бігом ведіть його сюди. Обід готовий, горілка є. А те, що чоловік зібрав картоплю, — тільки дякувати треба…

— Ходімо, — сказав Тесля і повів Ксана Ксанича у верболози.

У багатті поспіла картопля, то Тесля прогорнув жар заступцем і набрав у кишені гарячої картоплі для Явтушка. Ні сам Вайс, ні його люди не появлялися у Вавилоні. Але Тесля був нещадний, весь день протримав Явтушка у верболозах, — нехай прохолоне, щоб не накоїв лиха в домі. Ксан Ксанич бігав з кошиком туди і назад; за обідом, який тривав до ночі, — помирилися з Явтушком, а коли старшина почав читати по пам'яті Явтушкові листи з фронту, то автор їх просльозився, а далі білі вуса з'єдналися з чорними…

Розділ другий

Ксан Ксанич тоді ж перебрався до Соколюків, і вже наступного

ранку Явтушок змушений був привітатися з ним, притому щонайлюб'язніше — сусід є сусід. Ксан Ксанич відповів так, неначе побачив Явтушка вперше, неначе за одну ніч забуто про все, мовляв, солдат солдата зрозуміє краще за рідного тата. Весь день копав картоплю з Дариною на її городі й почував себе там неабияким господарем. Явтушок не мав до Ксана Ксанича ніяких претензій, дорікав лише Прісі, що та так швидко, ще й не встиг Явтушок загинути на війні, як уже надбала собі приймачка, притому ж набагато молодшого й удатнішого за рідного чоловіка, а те допікає. Тепер бачили його з Даринкою, Явтушок усе спльовував спересердя, бубонів до Прісі: «А втім, усі ви одним миром мазані. Хотів би я лишень побачити, як поведеться Лук'ян, коли застане Ксана Ксанича з Даринкою на картоплі». Та Лук'ян не появлявся, а Ксан Ксанич дедалі певніше утверджувався там як господар. Погукукав на Даринчиних дітей, вечорами кликав качок із ставу на свій лад (пул, пул, пул, пул!), заходився вшивати стріху, яку Лук'ян був зовсім занедбав, наче не збирався більше жити під нею. Одне слово, осів тут надовго й ґрунтовно, либонь, лаштувався перезимувати у Вавилоні, ба навіть задружив з Явтушком. Та ось його примітили нові вавилонські власті й прислали по нього Савку Чибіса. Ксан Ксанич не став ходити до управи, нашвидкуруч зібрався в іншу дорогу, та тільки його й бачили у Вавилоні. Лише Даринка який тиждень тужила по ньому, сама дошивала стріху, сама погукувала на дітей і навіть качок докликалась зі ставу на його лад: пул–пул–пул–пул! — чого вже Явтушок ніяк не міг стерпіти, вибігав з подвір'я і кричав Даринці: «Як ти кличеш вавилонську качку, щоб тебе за пупа пулало?!» Та як засокоче по–качиному: тась–тась–тась–тась! — тут не те що свої, але й чужі качки залишають ряску та чалять до берега. Тоді запитував про Ксана Ксанича: «Нема?» — «Нема. Видно, додому подався…»

Та Явтушок і без неї догадувався, куди міг подітися Ксан Ксанич. Подався, напевне, до Пилипа Живого, у Рогачин. Це сусідній з Глинським район. Бо через кілька днів після зникнення Ксана Ксанича безслідно зник і Пустовойт, попередній староста, надісланий сюди з Гданська самим гебітскомісаром. Наляканий загадковим зникненням старости, гебітс наслав на Вавилон шефа гестапо Ріхтера, той нитку за ниткою розсотав і сам клубочок, добравшись до постаті Ксана Ксанича. Хто такий, звідки прийшов, де подівся? Явтушок огинався на допиті, як тільки міг, але під загрозою смерті мусив признатися про все. Зі страху Явтушок так розбазікався, що ледве не погубив рідну Прісю. Врятувало її хіба що те, що Прісине знайомство з старшиною відбулося іще до приходу німців, він був у неї на постої, коли тут стояв фронт, а втікши з полону, опинився у неї зовсім випадково і був недовго, бо ж скоро повернувся і її Явтушок, рідний її чоловік, оцей самий, що ладен і рідного батечка занапастити зі страху. Якби Ріхтер не німець, а свій чоловік, то Явтушок нізащо не потерпів би такого наговору рідної дружини, побив би Прісю, але при чужоземцеві поклав честь на собі, лише показав їй з–під поли кулака, червоного від люті. Бісило і те, що Ксана Ксанича вона має за справжнього героя, тоді як Явтушок набагато пізніше опинився у полоні, аніж старшина.

— Ви з ним спали? — поцікавився Ріхтер.

Пріся вже й не знала, що казати. Зиркнула на чужинця, мовляв, господь з вами, хіба ж я можу признатися при Явтушку. Але Явтушок, бачачи, з ким має справу, сказав за неї:

— А хіба ваші німкені не сплять з чужими старшинами?

— Сплять… — засміявся Ріхтер, і те, либонь, врятувало Прісю. Її відпустили, Даринку ж чомусь не стали тривожити, лише наказали Явтушку пильнувати за її хатою вдень і вночі, а як тільки появиться Ксан Ксанич (а він неодмінно появиться, — запевнив Ріхтер), то Явтушок терміново має дати знати про те йому, Ріхтеру. І то конче йому, а не кому–небудь іншому. Явтушок погодився.

За перекладача на допиті був австрієць Шварц. Він недобре зміряв Явтушка поглядом, подумав: «А цей чолов'яга піде далеко та ще накоїть лиха для Вавилона». Пристукнув дерев'янкою двічі чи й тричі поспіль, що могло бути засторогою для Явтушка. Ріхтеру ж явно сподобався цей вавилонянин, сподобався чи не своєю готовністю до всього, він сказав, що такого можна було б настановити і старостою, але Шварц делікатно відвів цю кандидатуру і назвав замість Явтушка Фабіяна.

А Явтушок, ледь опинившись на волі, відразу ж побіг до Даринки і попередив її про все. Тепер вони вдвох виглядали Ксана Ксанича, щоб сказати йому, що за ним стежать, та Ксан Ксанич, якщо вірити Даринці,

не появлявся ані вдень, ані вночі, принаймні Явтушок так і не дочекався його. Ріхтер також начебто забув про Ксана Ксанича. Але після замаху на гебітскомісара, вчиненого в самому Глинську (було вбито шофера, самого ж гебітса чорт не взяв), гестапо знову згадало про Ксана Ксанича. Фабіяну, який за рекомендацією Шварца тимчасово виконував роль старости, наказано переправити Явтушка до гестапо. «Ще б я переправляв його, — обурився Фабіян. — Піди, Савко, скажи йому, нехай чеше до них пішечки».

— Ну? — запитав Ріхтер цього разу без перекладача, віч–на–віч.

— Нема. Я пильную, ночей не сплю — ні духу ні слуху.

Тоді Ріхтер узяв зі стола фотографію і показав Явтушку:

— Він?

З фотографії дивився чоловік зовсім незнайомий, та Явтушок, повагавшись, знайшов за краще признати його:

— Він, пане начальнику, натурально він, Ксан Ксанич. — Ткнув пальцем у вуса невідомого: — Вуса його, ну і голова, певна річ. Старшинська голова. Я цих старшин впізнаю з першого погляду, сьорбнув від них горя, добра б їм не було. Тільки що — відразу ж на плац, і ать–два, ать–два! — він закрокував по кімнаті, прибравши такої виправки, що Ріхтер просто зачудувався Явтушком. Подумав: ось кому бути вавилонським старостою, а не отому безвольному сухов'язому старцеві, за якого чомусь ратує Шварц. Але зараз Явтушок був лише заручником в очах Ріхтера.

— Якщо його не буде, то ми вас… — і показав бідоласі зашморг, шибеницю. Притому так вільно якось, наче той жест завчено німцем з дитинства.

— Буде, неодмінно буде. Куди ж йому подітися? Потиняється до білого груддя, а там прийде погрітися. І тоді Явтушок його прямо за руку, і сюди, до вас… — Аж упрів, бідолашний, граючи запопадливість та вірність. (А на думці одне: «Та я тобі, кате, Ксана Ксанича за тисячу тисяч не віддам! Аби–то він скорші об'явився. Піду і я за ним. Уб'ю Фабіяна, хоч той іще й не повний староста, і піду. Та ліпше загинути, аніж тремтіти отут, терпіти на собі цей бридкий погляд зеленої жаби, вимитої нашими дощами».) Чомусь саме таке враження справляло на Явтушка викохане (на наших харчах!) обличчя Ріхтера.

Повернувшись із Глинська, про все сповістив Даринці.

— Загину я через твого Ксана Ксанича…

— Ой, дядьку, мовчали б уже. Він такий мій, як і тітчин.

— Як прийде, то прямо до мене його…

— Приходив…

— Невже приходив?! Ах, таку його розтаку! Чому ж я нічого не знаю?

— У Пилипа Шуляка він. У лісах. Та тільки ж їм не скажіть…

— Кому?

— Тітці вашій…

— Боронь боже! Та вона за десяток шомполів і батечка рідного викаже. Це ж не я тобі. Мене вбивай, а я мовчу, коли захочу мовчати. Я так і думав, що він там. І Фабіяну не проговорись. Чула? Фабіян, Фабіян, а поручкався з ними через Шварца. Похоронне бюро взяло тепер власть у свої руки. Хто, гадаєш, послав мене сьогодні до них? Ну, хто?..

— Він?

— Отака бестія!.. Ось що виповзло з цапиної шкури на Вавилон. Помітила — то остерігався ходити з цапком, а тепер вільно ходить, наче великий пан. Прямо цар вавилонський… Я б і сам його, теє–то, як його, але краще нехай Ксан Ксанич… Чужому легше брати гріх на душу…

Був вечір, після тієї розмови під вербами кожне заходилось кликати своїх качок зі ставу, надто зазивно докликався їх Явтушок, хоч його качки діставались додому самі та вже, напевне, давненько, лускаючи від ряски, напівсонно перемовлялися у хлівці. Мало не щовечір вони приводять приблуду, то Пріся тихцем ріже її на борщ, тож–бо нема нічого смачнішого за борщ з чужого качкою, доки власні качки поспівають для знаменитої вавилонської печені, яку подають на осінніх весіллях. Заправлена борошном, червоним перцем, лавром та ще безліччю приправ, така печеня проганяє хміль на весіллях, надає сили й бадьорості, досить вмокнути в неї один–другий кусень білого хліба. Навіть хваленій пекінській качці не зрівнятися з цим витвором вавилонян, але для того слід притримати саму качку, поголів'я якої катастрофічно меншає у Вавилоні задовго до того, як настає весільна пора, тож борщі з чужою качкою полюбляють не лише в оселі Голих. Врешті все урівноважується, кожен з'їдає стільки качок, скільки випустив качатами на став, хоч кожному здається, що він виграв на тому бодай одну зайву качку за рахунок сусіда. Вавилон є Вавилон, і тут нічого не вдієш.

Пан Шварц приїхав наставляти старосту. До Фабіяна прибіг Савка Чибіс, сказав, що пан районний староста цікавляться філософом і хочуть бачити його тієї ж хвилі. Пан Шварц знав Фабіяна ще як запеклого ворога похоронного бюро і тепер називав його паном Хоробрим. Почав іздалеку, мовляв, настав час, коли Європою правлять великі гробарі, от йому, пану Хороброму, саме враз на Вавилон… Хочеться, додав Шварц, щоб тут був свій чоловік.

— Явтушка беріть…

— Голого? Нікогда!

Прибіг Явтушок, відчинив двері і завмер, побачивши Фабіяна. Він прийшов у брилі, в сорочці–вишиванці, галіфе діагоналеве — виторочив з нього червоний кант, і чоботи кирзові, але з голочки. Чим не староста?