Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
— Добре, що ви появились, — сказав Явтушок, присівши і собі до столу. Тоді згадав про щось, вибіг до комори, вніс по хвилі пляшку, заткану витеребленим кукурудзяним качаном. Дістав чарки з мисника.
— Кажу, добре, що ви повернулись, Ксане Ксаничу. Тут без вас просто життя нема…
— Я по дорозі. А що?
— Є тут одна бестія. Може, чули — Фабіян, філософ? З цапком ходив під час фронту, в окулярах чоловік.
— Ну–ну, як же, бачив його перед відступом.
— Продався німцям. Такий гнобитель, такий гнобитель, що просто порятунку від нього нема. Зовсім про радянську владу забув. А був такий активіст, такий філософ — куди там. Крісло в столицю посилав…
— Яке крісло?
— Гойдалку. З ліщини, з лози, значицця. Ну, за наше здоров'я і за смерть Фабіяна! Цього німецького гнобителя. Якщо ви не захочете,
— Говорила…
— Коли це я був там? Ага, минулого понеділка. Розпинають за вас. Щось треба думати.
— А що думати? У солдата думка одна… Для того ми і розсипались по селах…
— А я, по–вашому, не солдат? Хіба ви не читали моїх листів з фронту?
— Усі ми солдати… Але до весни доведеться перебувати на селах. Лісів великих нема — доведеться на селах… Он Пилип Шуляк тримається свого Рогачина. Німці в село — він із села. Німці з села — він у село. А що? Рідна земля, рідні люди. Опора кругом, порука.
— Рогачин одне, а Вавилон інше. Вавилон до цього не придатний. Он гляньте, гляньте! Вже йдуть! Сюди йдуть! — заметався Явтушок. Він вибіг у сіни, а звідтіля до комори. Там велетенський плетений кіш з–під борошна. То Явтушок зопалу до того коша. Й накрився віком поверх. «Якби я став мірошником, то цей кіш не був би порожнім».
Прийшли Фабіян з цапком і Танас з Килиною. На півника прийшли. Повсідались на лаві всі троє, цапок у дверях. Не знав, чи дозволено і йому.
— А де ж господар? — запитав Фабіян.
— Явтуше! — заволала Пріся від печі. — А де ти там?
Явтушок сховався надійно, то Пріся вибігла до комори, вибрала його з коша й силоміць привела до вбивць. Ті сиділи рядочком на лаві, посміхалися, а царський наглядач, засунувши за очкура своє іржаве одоробло, покахикував у жменю. Схоже було на те, що вони справді прийшли на півника. «Вік живи і вік не збагнеш цих клятих вавилонян», — подумав Явтушок. Про всяк випадок він також озброївся обрізом, засунувши його за пояс (обріз ховав у коморі, на кілочку, під вінками цибулі). Обріз заважав вільно сидіти і вільно дихати, рукояттю впирався в живіт, а холодним вістрям в одне делікатне місце, де страх і так звив собі прохолодь. Але що вдієш? На підступи ворога належить відповідати власними підступами (тепер той обріз в колекції Ріхтера).
— А це і є той самий Ксан Ксанич, якого дядько приревнували до тітки, — розсміялась на скрині Даринка.
— Хто–хто? — гаркнула на волохате вухо Килина.
— А–а! Чув, чув. У вироку стояв такий чоловік… Ге, стояв?..
— Не пригадую… — посміхнувся філософ.
Вавилоняни вміють повоювати, але вміють і погуляти.
Не розлучаючись з обрізом, в якому аж п'ять патронів напоготові, Явтушок все добігав та добігав до комори, приносив пляшки дедалі міцніші, двічі лазив на горище по сало, якого в мішечку на бантині ген як поменшало в цей день, усі яйця, знесені курми Голих та Соколюків, цього дня розбито було для смажені, десь до полудня німецькі армії вже були розтрощені вщент, і їх рештки безладно відступали через той самий Вавилон, через який ішли на схід, тут їх переймав Ксан Ксанич зі своїми хлопцями–партизанами, зробившись бозна–яким отаманом. Явтушок все під'юджував його тут же ж, при Фабіянові, не далі як цієї ночі покінчити з Фабіяном, доки той гаспид не став іще повним старостою у Вавилоні. Ксан Ксанич посміхався на те, підморгував Фабіянові, той в свою чергу підморгував Явтушкові, тоді Явтушок заходився шукати спільника в особі царського наглядача, але той глушман рішуче не розумівся на розстановці політичних сил у цій хаті, все «гакав» та «шокав», Явтушок мало не сплюнув спересердя на його волохате вухо, що скидалось на вухо Фабіянового цапа, і господар в якийсь момент, щоб не плутати ті два вуха, прогнав цапа від столу. Після того Танас таки погодився розстріляти Фабіяна при умові, якщо Явтушок спроможеться скласти гарного вирока, бо ж головне для нього, Танаса, не «сама акта розстрілу», а гарний вирок, — уточнив царський наглядач. Явтушок сказав, що про те хай у Танаса голова не болить, він, недавній ординарець генерала, потурбується про те, щоб не завдавати Фабіянові довготривалих тортур, до того ж з цим перевертнем нічого панькатись. «Радянська влада тільки подякує нам за це», —
— Німці!
Кати й катовані вмить порозумілися, почали дружно витрушуватись з хати на ґанок. Тут Савка випускав їх по одному й попарно. Фабіян з цапком вирушив до німців, сказавши для власного заспокоєння: «Плював я на них з високої хати!» Але ж мусив іти, оскільки вони прислали Савку саме по нього. Ксан Ксанич побрів через городи у зарості красноталу, що червоно палав над Чебрецем; царський наглядач з Килиною рвонули додому, а Явтушок до комори, у порожній кіш. Для більшої певності Пріся прикрила його віком, сказала на адресу німців: «А добра б їм не було! Вже й посидіти не дадуть». — «Піди, — наказав їй Явтушок, захований у коші, — пронюхай, по кого приїхали».
Невдовзі вона повернулася, скинула віко з коша:
— Вилазь, німці не «наші», якісь чужі. Приїхали по картоплю. Аж сім машин. Вимагають з кожного двору по мішку картоплі.
— По мішку?
— По мішку.
— Слава богу, що не за Ксаном Ксаничем. З чужими німцями завше легше, аніж зі своїми. — Розшукав мішечка й подався у погріб, хоч кілька мішків картоплі вони з Прісею іще вчора одібрали для Глинська на ярмарок. Мішки стояли в повітці спаковані, пов'язані, дочікувались неділі.
Ксан Ксанич спостерігав за Явтушком з красноталу. Вибравшись з погреба, Явтушок визирнув із–за клуні, розполохав там курей у бур'янах, ті розкудкудакались, а німці почують те кудакання і можуть прийти по курей. «Чого, чого, дурні?» — пригримнув на них Явтушок. Повернувся, підхопив мішечка на спину і попер його до управи, де стояли грузовики.
Мішечок був нікудишній, латаний–перелатаний (Ксан Ксанич мимоволі посміхнувся у красноталі, бо знав, скільки добротних мішків водиться у господарстві Голих). Коли ж Явтушок дістався машин і скинув його на землю, мішечок тріснув, як порхавка, і з нього посипались бібки, та такі дрібненькі, що й сам Явтушок вжахнувся і мимоволі заплющив очі, щоб не бачити їх. Німець, що правив за старшого і приймав від селян картоплю, вишкірився на Явтушка, закричав щось по–німецьки, показуючи на бібки. Напевне, кричав, що велика німецька армія визволила його, Явтушка, а він хоче годувати її цими горішками. Не вийде, не вийде! У якійсь нестямі він схопив Явтушка за комір, повалив на землю і, впершись залізним коліном у живіт (саме таким воно видалось Явтушку), наказав бідоласі розкрити рота.
На розправу прибігло ще кілька німців, але Явтушків рот вже був так напакований бібками, а портрет його з білими вусиками став таким спотвореним, що один з німців мимоволі розсміявся, а тим часом Явтушок вже посинів, очі йому вилучило, чи не кона.
Старший наказав підвести Явтушка і поставити під грушу. Поставили Явтушка, бібки посипались з нього, одна бібка застряла, і він ледве виборов її з себе. Знову ожив, упізнав Фабіяна з цапком, інших селян, що були тут, переважно жінки, але ж ніхто не сміє заступитися за Явтушка, поставленого на розстріл. «Ось коли настав мені кінець», — з жахом подумав Явтушок. І справді, кого він хотів ошукати?.. Німців… У погребі він думав про них інакше. Але ж дурний, захопи він інший мішечок, жив би собі. Бібок приніс би в ньому — і жив би. А–я–яй! Гинути через якийсь капосний мішечок… Перед смертю ніколи мислити якимись більшими категоріями, і Явтушок у своїх думках був конкретний, як конкретна, напевне, і сама смерть. Ось старший (він був з тесаком) наказує солдатам взяти з машини карабіни. «Чи ж я такий живучий? — подумав Явтушок, вдихаючи гарне вавилонське повітря. — 3 мене досить і одного пострілу».
І тут постріл із красноталу примусив старшого на мить забути про Явтушка, повернутися в інший бік. Над полум'ям красноталу здійнявся сизий клубок, старшина показав туди, наказав: «Шісен! Шісен!» Всі чотирнадцять німців почали обстрілювати краснотал, хоча звідтіля їм ніхто не відповідав.
Явтушок пірнув у густу жаливу, якої ніхто ніколи не розчищав. За кілька хвилин він був уже дома, саме враз утікати далі й жити собі, але ж Явтушок не так влаштований, як усі інші люди. Пріся піддала йому найкращого мішечка із тих, що стояли в повітці для ярмарку, і він, згинаючись у три погибелі, попер його до управи. Бігцем, з останніх сил.