Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
«Так, вона зовсім кепська, коли вже починає наговори на себе. Це край…»
— Мало того, що вона замикає мене, то ще й ховає від мене сірники, щоб я не світила світла. Проходь, проходь, не бійся. Я зараз дістану жаринку…
Побігла за перестінок, грюкнула там затулою, заходилась розгортати попіл рогачем — все це чути мені, а по хвилі вносить жаринку на затулі, кладе щипоть вати, каже: «Дмухайте». Я дмухаю, аж доки не спалахнуло полум'я, а від нього вже засвічуємо сліпничка. На рижієвій олії. Запахло полем…
— Ну–ну, то хто ж це буде?.. Щось
— Я… Мальво… Мальво Орфеївно.
— Скільки ж це ми не бачились? Ще тоді, як у Зелених Млинах…
— На шкільній молотьбі. Пригадуєте? Ви тоді на барабані стояли. А я відгортав полову. Лель Лелькович, Домірель, Кирило Лукич у пенсне… Загубив його в полові…
— Пасовські…
— І Пасовські. Марія Вільгельмівна і Олександр Стратонович. Математик.
— Помер, бідолаха, з ядухи. Перед війною. На останньому екзамені помер. Задушило.
— Ну, а Лель Лелькович? Домірель?
— Піїпли на війну… В перший день. Залишився один Кирило Лукич там. Старий уже. Ще земський… Повоювала я з ним. Не хотів залишати свого хутора. Не хотів перебиратися у нове село. А хутір там — півтори десятини одного саду. Сад залишився, у колгосп перейшов, а хату ми перенесли в нове село. Звісно, старому не хотілося кидати обжите місце — довкола жита шумлять, овес, пшениці, — рай для птиці, для худоби, лише голубів було сот зо три, — отаке життя, але й мені ніяк було відступати. Тепер мені за ті хутори в Зелені Млини й не потикайся…
— Бачу, що й тут вам не солодко.
— Тут хоч свої люди… Не мають ніякого зла проти мене. Тільки замикають… — посміхнулась Мальва. — Вранці Рузя замикає, а вночі відмикає. Вона ось–ось має надійти з буряків. Ото здивується, коли побачить, що я одмикана. Що ж ти стоїш? Сідай. Розказуй… Звідки і як?..
— Довго розказувати, Мальво… Орфеївно…
— Ну, ну, Орфеївно! До чого це? Зови просто Мальвою. Родичі ж… Та й ти вже нівроку. Кажуть, літав?..
— Невисоко… На кукурудзянику… Побитий був дуже. Літачок побитий…
— Десь тут? Недалеко впав?
— За Києвом. На Полтавщині.
— Це ти з того оточення?..
— З того, Мальво… Орфеіївно. Ми там, Мальво, трималися до останнього патрона. Разом з генералами пішли в останню атаку. Льотчики не льотчики — всі підряд. А вів нас в атаку секретар ЦК Бурмистенко. Я був у його групі. Було п'ять груп, і жодній не вдалося вирватись. Бурмистенко загинув. На моїх очах. Нам навіть не вдалося його поховати. Не встигли…
— А що Кирпонос?.. Зрадив…
— Хто вам таке сказав?
— Народ про це гомонить. Було начебто в німецьких газетах. Здав армію і сам здався…
— Я бачив Кирпоноса. Привіз до нього пакет. Не знаю, що було в тому пакеті, але впали ми недалеко й пакет вручили йому в руки. Це було на світанку, ще добу він був з нами, ходив з ціпком, був поранений у ногу. А другого дня, саме бралось на вечір, загинув біля «генеральської кринички». Там є криничка, в Шумейковому гаю, генерали пили з неї, то бійці називали
Гуп–гуп під хатою.
— Це Рузя, — заспокоїла мене Мальва. Вибігла, зустріла її.
Рузя темна та чорна. У фуфайці, підперезаній поясом, у чоботях, в теплій хустині, в очах і переляк, і посміх. Німці пустили завод, женуть усіх на буряки, примушують удень копати, а вночі чистити при ліхтарях. Двічі–тричі на день приїздять коменданти, а щотижня навідується і сам гебітскомісар Месмер, похваляється скликати у Глинську з'їзд буряківниць, на який начебто має прибути ще хтось вищий і кращим з кращих вручить годинники. Ще б пак! За такі буряки, каже Рузя, можна пів їхньої Німеччини віддати. Тож плекали ми їх для себе, буряки, як кінські голови, копачі не витримують, руки німіють, а він, клятий, пройде у білих рукавичках і тільки прицмокує.
— Ось яку землю віддали ви німоті! — злиться Рузя, стягуючи на ослінчику чоботи. Праву ногу не може роззути, то Мальва допомагає їй, і це так зворушливо, коли одна жінка роззуває другу. Мальва не розрахувала сили, падає з тим чоботом на ліжко, сміється, а Рузя, вже боса, плаче на ослінчику.
— Ну, ну, годі тобі, п'ятисотеннице! Іди мий ноги, вечеряй, та й родич, ось бачиш, з дороги. Також не вечеряв.
— А що там у нас на вечерю? — запитує Рузя у Мальви.
— Пироги з буряками… І печеня. Несолена. Немає солі.
Обидві йдуть за перестінок, Рузя вмивається там, а Мальва збирає вечерю: вносить пироги, знамениту вавилонську печеню з качки, непочату пляшку буряківки.
— З нашої винокурні, — посміхнулася Мальва, ставлячи пляшку на стіл. — Рузя простуджується, кашляє, то я її підліковую. Вона на бурячках, а я тут… під замком.
Входить Рузя, випиває свій келишок, береться за пироги. Відразу зашарілась, ожила, в очах заграли вогники.
— Де ж ти збираєшся жити?
— Ще не знаю.
— Тут ваші качки на ставу. Білі. Северин у Глинську дістав. Передоручив мені, та все не можу їх докликатись. Або здичавіли, або не знають нашої мови. Якісь там китайські…
— Ага, батько писав про них…
— Про качок?
— Та він про все мені описував… Такий писучий був, що я не встигав перечитувати його листи. І про вас писав…
— Що ж він про мене писав?
— Що ви отримали орден за буряки. Що заміж ледве не вийшли за якогось прийшлого.
— Дай спокій з тим заміжжям. Він переселенець. З Теребовлі. Піч у мене клав. Потім цей перестіночок поставив. Гарний такий був чоловік, лагідний, тихий і великий майстер по печах. Залюбився, може, в мене, а може, в мою славу. Ну і жив тут якийсь час. Одну зиму, тоді повіявся. Аж чую — уже в них, у німців. Чи не начальником поліції у Глинську… Приголубила його, а воно, може, шпигунякою їхнім було ще тоді. Мальва знає його, він і в Зелених Млинах печі складав…