Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Замість нього стояв під грушею Фабіян — за збіглого. Старший вирішив розстріляти старосту. А взагалі погрожував знищити цей капосний Вавилон, де стріляють у німців і обманюють. Аж тут Явтушок з велетенським лантухом, просто дивно, як така невеличка непоказна істота могла доперти сюди такий вантаж. Скинув його, розв'язав паханці, показав старшому. Такої добірної картоплі німець зроду не бачив. Взяв одну, виважив на долоні, показав своїм, яка тут родить картопля. Тоді поплескав Явтушка по плечу: «Гут! Мо–ло–дец». Справжній хазяїн. Показав на машину. Фабіян кинувся допомагати Явтушку. І лише цапок продовжував залишатись під грушею. Ці істоти все розуміють буквально і кожну подію ладні доводити до кінця.
Були то вже літні солдати, тиловики. Старший уточнив і записав назву села — Вавилон. Він сказав, що південніше картопля не вродила, а тут просто картопляний рай. Як міг зрозуміти Фабіян, Вавилонові не уникнути ще одної
Ксана Ксанича знайшли у красноталі, в кількох кроках від Чебрецю, лежав між камінням. Іще жив, то вирішили за ночі відвезти його до Глинська, бо ж удень потикатися з ним туди іще страшніше. Не було певності, чи працює лікарня, але ж тут також ніякого порятунку. Явтушок вкинув на воза гостинця для лікарів — двох сонних півників. Перед самим Глинськом вони заспівали, розбудили Даринку, яка заснула під бочком дядька Явтуха.
Розділ третій
Наш загін обслуговував групу зв'язку при штабі Південно–Західного фронту. Я літав на ПО–2 (досі його ще вперто називають У–2), легендарному кукурудзнику, який багато в чому не мав собі рівних на війні. Переслідуючи їх, «месершміти» іноді ставали жертвою своєї досконалості, — врізалися в подільські, а потім у полтавські пагорби. Я прийшов на ПО–2 з мотористів, з «аеродромних», і відразу став візником капітана Глушені, який називав себе офіцером особливих доручень, хоча ніякими статутними нормами таких офіцерів при штабах начебто й не передбачено. Але сам Глушеня такою винятковістю дещо вигравав у моїх очах. Він і справді кидався в найнебезпечніші місця фронту, куди без такого літачка, як наш, вже не проникнути. У так звані «гарячі точки», у великі й малі котли, в яких час від часу опинилися наші частини в перший період війни. Можна сказати, що я став персональним пілотом капітана Глушені, людини наскрізь наземної, навіть обережної, але винятково хороброї над землею, щоправда, не вище ста — ста п'ятдесяти метрів. Як тільки літачок п'явся вище, Глушеня кричав зі свого відсіку: «Ге–ге! Куди тебе дідько несе?»
Якось удосвіта він розбудив мене й сказав, що вилітаємо у ворожий тил до Кирпоноса. Глушеня розгорнув карту з такими рясними помітками на ній, наче вона слугувала досі великому полководцю, знайшов на ній Лохвицю, а тоді ткнув пальцем у зелену смужку лісу. То була «Шумейковая роща» (так вона звалась на карті), отже, навіть не ліс, а звичайний собі гай, де штаб Кирпоноса, відрізаний від головних сил танками Гудеріана, вже кілька днів тримав кругову оборону.
Летимо. Обминаємо Лохвицю, вже зайняту німцями, натрапляємо на лісок, контурами схожий на Шумейків. «Молодець!» — кричить мені Глушеня, приземляємось, і досить–таки вдало, при узліссі. Але, крім пастухів з коровами, нікого там не застаємо. Я ще ніколи не бачив такої кількості корів у невеличкому ліску. Виявляється, мешканці довколишніх сіл заховали тут своїх корів від Гудеріана — його солдати буквально винищували корів, яких у селі не так–то й легко заховати. «Ревуть, кляті, у хлівцях!» — скаржились пастушки. Це був Дяків гайок на горбах, але на Глушениній карті він чомусь навіть не значився, і Глушеня це назвав упущенням іще царських військових топографів, а оскільки так, то не було цього ліска, напевне, і на німецьких військових картах, інакше німці вже навідалися б сюди по корівок для «suppe».
На наше щастя, серед пастушків був дід, знав про Шумейків гай і розтлумачив, як нам краще туди долетіти «проз німця», тобто, обминаючи ворога. Для більшої певності Глушеня заповзявся прихопити дідка з собою, той, на мій подив, люб'язно погодився: «Хоч перед смертю політаю!» Та я натякнув Глушені на вельми обмежені можливості нашого літака, який ледве тримався в повітрі і без діда. Крила пошарпані, мотор також давно вилітав своє, капризував, не заводився з кабіни, тому для старту Глушені щоразу доводилось прокручувати пропелер, і тоді вже забиратися в кабіну. Та навіть кілька вимушених посадок в тилу ворога не змогли похитнути віру Глушені у цей і справді щасливий літачок. Проте досить було вибухнути ворожому снарядові за десяток метрів від нього, як літачок закапризував, втратив управління і сам, без мене, обрав собі ближні соняшники, де й приземлився, викликавши неабияке захоплення Глушені, напевне, останнє. Бо соняхи хоч і замортизували падіння, але вже були спілі й сухими головешками вщент обчухрали обшивку, надто на нижньому крилі. Засмучені цим, ми просиділи в соняхах до ночі, а вже вночі дісталися до Шумейкового гаю.
Нас привели до «генеральської кринички», де був Кирпонос із кількома генералами. Варили куліш у невеличкому котлі на багатті, то найперше запитали, чи немає в нас солі. У літаку є
Кирпонос, спаливши листа, наказав видати нам по гвинтівці (при нас були лише пістолети) і попросив ад'ютанта провести нас у групу генерала Потапова, який тримав оборону біля соняхів.
Так ми з Глушенею опинилися в самому епіцентрі отих трагічних подій, доки наш літачок, задерши носа, стояв у соняхах. Ворог тим часом звужував кільце, насідав з усіх усюд, пропонував Кирпоносу через гучномовці, підвезені сюди, припинити безглуздий опір, здатися на почесних умовах. У час обіднього затишшя їхній генерал, який назвав себе бригадним генералом фон Гейсвассером, звернувся по гучномовцю до генерала Тупикова німецькою (до війни Тупиков був військовим аташе в Берліні і знав німецьку). Гітлерівський генерал похвалявся, що, коли ми не здамося, то він викличе сюди бомбардувальників і знищить цей лісок разом з нами. Але Шумейків гай продовжував стояти в облозі. Рів, яким він був обнесений, правив нам за шанці, в яких ще не раз ходив Кирпонос із ціпком, у супроводі ад'ютанта. Він був у касці, з усіма генеральськими відзнаками.
Під прикриттям ночі німці вибрали літачок із соняхів, поставили на відкритому полі перед нашими окопами, прикріпили до нього диктовий щит з написом: «Літак для Кирпопоса». Не знаю, як для Кирпоноса, а для нас з Глушенею і літак, і сам напис стали справжніми тортурами. Дочекавшись ночі, ми спалили літак, закидали його пляшками з пальним, але ця вилазка коштувала Глушені життя.
Поховали Глушеню недалеко від «генеральської кринички», без промов, без інших військових почестей. Тут ховали скромно й тихо, закутували у плащ–накидку, якщо у вбитого вона була. Кирпонос сказав про нього: «Хоробрий був фельд'єгер. І дався йому той літачок… Хай би стояв собі. На мене такі дрібниці не діють…» З цих слів командуючого я вперше довідався, ким насправді був Глушеня, — фронтовим листоношею. Але від того він не втратив у моїх очах, і я переклав до свого планшета його карту, яка й справді нагадувала карту великого полководця.
Ми виходили з Шумейкового гаю невеличкою групою, яку німці пропустили свідомо, гадаючи, напевне, що з нами виходить і сам Кирпонос. Бо коли натрапили на засідку в одному з сіл (чи Гречана, чи Солом'яна Гребля) і були застукані на вузенькій греблі, обіч якої лежали непрохідні болота, то перше запитання було: «Wer ist hier Kirponoss?» [27] Ми несли пораненого генерала Потапова, командарма легендарної П'ятої армії, яка майже півтора місяця утримувала Коростень, коли ворог уже стояв під Києвом. Генерала забрали в санітарну машину (німецький майор усе ще був певен, що це і є Кирпонос), а нас обшукали, роззброїли, з мого планшета витрусили карту Глушені. Майор розгорнув її, освітив ліхтариком і здивовано закричав: «Oh, ein grosser Offizir» [28] , і наказав мені стати окремо. Мене спровадили до штабу дивізії, й, доки вивчали карту Глушені, я ще день колов дрова для їхньої кухні, оббілував для них молоденьку корову, первістку, власниця якої кляла мене всіма тутешніми прокляттями так, ніби я це робив з власної волі. Мені пощастило не зіпсувати шкуру і бодай цим задобрити ту проклинательку.
27
Хто тут Кирпонос?
28
О, великий офіцер!
Потім нашого брата добавилось, пішим строєм нас погнали на Миргород, загатили нами всю територію мукомельного комбінату, де вже через тиждень ми почали мерти з голоду. А в цей час по сусідству, по той бік річки Хорол, не вщухали оргії окупантів. Нам чути було, як німці під нічні фейерверки, геть очманівши, викрикували: «Vivat Guderian! Vivat!», — хоч самого Гудеріана, як потім з'ясувалося, там не було, він спішно повернув свій танковий корпус на схід, назустріч катастрофі, яка почалася для нього вже на цих полтавських полях.