Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
— Так, пан гебітскомісар читав «Федра», але йому більше до душі Платонів «Бенкет». Пан гебітскомісар цікавиться, який університет кінчав Фабіян.
— Вавилонський, — посміхнувся філософ. — А що кінчав пан гебітс?
— Він архітектор. Він хоче збудувати тут велике місто. Йому дуже подобаються горби, річки і ґрунт. Пан гебітскомісар хоче знати історію цього поселення. Коли й чому його названо Вавилоном?
— До нас тут жили скіфи. Це був великий і войовничий народ. Вони мали чудових витривалих коней, яких випасали в степах, і вигадали дерев'яне колесо. Це дало їм можливість освоїти велетенські території. Вони легко доходили до найдальших царств, брали з них викуп і поверталися сюди. Єгипетський фараон змушений був відкупитись від них, коли їхні коні вступили на його землі. Кілька разів вони брали данину і з Вавилонського царства.
— Пан гебітскомісар цікавиться, як це вдалося мідійцям?
— Він запросив їх на бенкет у свою столицю і, коли вожді перепились, наказав побити їх. Це був кінець панування скіфів у Азії. Вони повернулися на свої рідні землі й, напевне, тоді ж заснували тут оцей Вавилон, якому так і не судилося стати великим Вавилоном. Скіфи не мали великих міст, вони були скотарями й хліборобами. Про скіфський хліб чимало написано древніми греками.
— Пан цікавиться, де поділися скіфи.
— Ніде не поділися. Це ми… Все ті ж хлібороби. Але змішані, напевне, з іншими народами, котрих доля заносила сюди. Кого лишень тут не було! Готи також доходили сюди в старовину, і пан чув, напевне, про смерть готського царя Германаріха… А Вавилон стоїть. Так і скажіть йому, пане Шварц.
— Пан цікавиться, що далі було з Вавилоном.
— Що було далі? Нічого особливого не було. На цій самій горі, де лежить ваш пан…
— Мій? — образився Шварц. — Він такий мій, як ваш…
— Значця, на цій самій горі, де ми зараз, гора, напевне, була тоді вищою, побував перський цар Дарій з військами. Саме тут, на отій рівнині перед Вавилоном, Дарій хотів дати скіфам свій вирішальний бій. До того він ганявся за ними по безкраїх степах, але скіфи на конях та возах легко уникали зустрічі з персами. Нарешті скіфи зупинилися тут, стали табором перед персами. Вже тоді скіфи вміли робити укріплення з возів, ставлячи їх по кілька в ряд. Потім цю тактику перейняли козаки… Пан гебітс знає що–небудь про козаків?
Шварц перепитав. Так, він знає про Запорозьку Січ. Читав Боплана, навіть привіз цю книжку сюди. Фабіян не читав Боплана, признався про це, чим приємно полоскотав самолюбство німця на килимку. Фабіян повернувся до скіфських возів, хоча й то могла бути лише його власна вигадка. Месмер знову перебив його. До козаків возами вміли користатися таборити Яна Жижки. Дивно, що вавилонський філософ не знає про цього одноокого полководця слов'ян, якого розбили німці у Високих Татрах.
— Відгородившись возами, скіфи всю ніч палили велетенські багаття, кидаючи в них кіз, овець, корів і навіть коней, бо ж лісів тут не було і підтримувати вогонь було нічим. Перси жили надголодь, їм видавали по жменьці сирого пшона на воїна, тому пахощі скіфських димів доводили до божевілля… Ви встигаєте, пане Шварц?
— Так, я пообідав. Я перекладаю все. Мені самому цікаво. Я колись розповім вам про мою прекрасну Австрію…
— Коли ж на світанку Дарій наказав військам, які всю ніч не спали через оті дими, атакувати скіфів, то перси застали в їхньому таборі лише теплий попіл та обвуглені останки тварин. Самі ж скіфи зникли, як зникають полуденні марева в цих краях. Ідеш за ним, а воно від тебе втікає. Скіфи заманювали Дарія в глиб країни, в ліси та болота, щоб там розбити персів…
— Цього я не смію перекладати…
— Ваша воля, пане Шварц. Але так було і так буде… Перси тримали на Босфорі переправу, збудовану для них греками. Старі полководці вмовили Дарія якомога швидше лишити цю загадкову країну і повернутися на Босфор. Дарій заблукав у степах і довго не міг знайти дорогу до переправи. Греки ж гадали, що він повертається з перемогою, і побоялись знищити переправу. Пізніше греки жорстоко розплачувались за цю свою помилку. Через той самий Босфор на греків пішов Ксеркс, пан гебітс, напевне, чув про битву при Фермопілах?
О, певна річ. Бруно Месмер прочитав епітафію німецькою мовою.
— А Вавилон стоїть… — показав Фабіян на скупчення хатинок на горбах. — Он і моя хатина. Ота крайня. Паршивенька, правда, але застрахована була, тепер ні за що пропала страховка. Явтушок не встиг спалити хатину, то тепер уже й сам чорт її не спалить.
— Пан цікавиться, чий то цар — Явтушок?
— Цар?! — розсміявся Фабіян, піймавши пана Месмера на кричущій некомпетентності. — Це страховий агент вавилонський, всього–на–всього. Ондечки його хатина з новим ґанком. Сам палив хати, і сам виплачував
— Пан гебітскомісар каже, що такого агента добре було б зробити тут старостою. Він не комуніст, цей Явтушок?
— Ні, безпартійний. Але пішов на фронт з синами і не повернувся…
— Якщо повернеться, то пан гебітскомісар хотів би побачити цього страхового агента… Який палив Вавилон. Ха–ха–ха! — засміявся Шварц, вторячи Месмеру. — Хай би той чолов'яга вже спалив Вавилон до кінця.
— Навряд чи він повернеться, — Фабіян з жахом подумав про те, що сталося б із Вавилоном, якби Явтушок повернувся і став старостою. Той гаспид, напевне, відразу ж онімечився б і почувався б тут отаким собі маленьким царком, яким, напевне, зараз почуває себе оцей куценький німчик на килимку. Фабіян навіть уловив дещо спільне між вавилонським царком Явтухом Голим і цим пихатим готом на килимку. Фабіян легко уявив собі Явтушка на килимку де–небудь під отаким Вавилоном німецьким, той точнісінько лежав би у такій самій позі, зіпершись на лікоть і широко розкинувши свої куценькі ноги, щоб бодай тим стушувати свою куцість. Ні в якому разі не можна допустити Явтушка до «царювання», бо то був би згин для Вавилона, хоч цього, а хоч будь–якого. Через рідного Явтушка Фабіян ніби краще розгледів чужинця, вгадуючи в ньому людину підступну, хитру. Дві цівки вусиків розбігалися над вустами, надаючи всьому обличчю виразу того самовдоволення, яке таким обличчям надає бодай найменша влада над іншими. У часи інквізиції таких робили суддями, крізь посмішку вони засуджували на спалення. До останньої хвилини Фабіян не знав, чи Месмер відпустить його з богом, а чи відправить у вітряк на перекладину, на якій у тридцяті роки куркулі повісили Тихона Пелехатого. Звичайно ж, рідний Явтушок не міг би так довго приховувати свого наміру, той дав би розгадати себе відразу. А втім, Фабіянові стало шкода Явтушка вже за одне порівняння з цим підступним германцем. Адже Явтушок міг досі накласти головою у битві скіфів з германцями, у що Фабіян, однак, мало вірив, Явтушок не з тих, щоб загинути так скоро, на самім початку війни. Якщо він і прийме смерть, то не інакше, як певен буде у своїй перемозі. Такі не кидають життя просто на вітер.
Цапок тим часом забрався у вітряк, де ховалася Варя Шатрова. Фабіян і собі зазирнув туди, упізнав Варю Шатрову, привітався. Варя була ще достоту гарна, у білих запинаннях, з високою рудуватою зачіскою на німецький кшталт, носик у ластовинні, як ніби південнобаварському, швабка та й годі, перетирала рушничком (глинським, з півниками) німецьке срібло — ножі та виделки. «Що він тут малює щонеділі?» — запитав Фабіян. «Не знаю. Навіщось перемальовує Вавилон». — «Клята офіцерша, знаєш ти добре!» — кинув Фабіян. Цей докір каменем упав на Варю, вона одвернулась, плечики в ластовинні здригнулися, — розплакалась. Жодна фламандська жінка на картинах Рубенса не мала такої викінченої талії й таких гармонійно–божественних ліній. «Варенька–а–а!» — зачув її плач Месмер й зірвався з килимка. Напевне, вона була для нього дещо більше за куховарку. Він зайшов у вітряк, запитав німецькою, що тут відбувається. Варя злякалась за філософа, різко повернулась до дверей, засміялась крізь сльози. Стривожений Шварц зробив кілька велетенських стрибків на дерев'янці й саме вчасно опинився тут. Варя показала ножем на Фабіяна: «Він розсмішив мене до сліз, він захотів, щоб пан Месмер змалював його з цапком». Шварц переклав її слова. Месмер обурився з такого нахабства вавилонянина, прогнав обох геть з вітряка, наказав челяді збиратися до Глинська. Солдати скатали його килимок, понесли у фургончик. Варя з кошиком також пройшла у фургончик, Шварц замкнув вітряка. Цапок з філософом на радощах, що все так добре минулося, чкурнули вниз, але Шварц раптом покликав:
— Пане Фабіян! Пане Фабіян!
Месмер уже сидів у машині, мотори були заведені.
— Ви мене? — зупинився Фабіян.
— Підійдіть сюди.
Фабіян повернувся, цапок хотів був і собі за хазяїном, але той пригримнув на нього: «Агись, чорт рогатий!» Бо–зна до якої біди той міг спричинитися.
— Пан гебітскомісар віднині забороняє вам ходити по Вавилону з цапком.
— Дивина! Хіба ходити з цапком — це якесь порушення нового порядку в Європі?
— Ні, ніякого тут порушення я не бачу. Але я передаю його наказ: якщо він іще бодай раз побачить вавилонського філософа з цапком, то більше пану філософу не читати Платона і не шпацирувати по Вавилону…