Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

Розділ шостий

Ніде в світі того не роблять, що роблять лемки, освячуючи перший хліб. Обирають найбільшу піч у Зелених Млинах, запрошують коровайниць, ті випікають велетенський коровай із нового млива, одягають хлопця і дівчину в старовинний національний одяг, покладають їм пшеничні вінки на голови, тоді беруть коровай на рушник і через усе село з музиками несуть до майдану. На майдані процесію зустрічає натовп, перед яким стоїть стіл, застелений білою скатертю. З натовпу виходять найстарший із лемків і найстарша з лемківен, також у старовинних костюмах, приймають коровай від молодих і дарують його народові — покладають на стіл. Старий говорить якісь високі слова про хліб, про одвічне благо мати його сьогодні та повсякчас, про щастя сіяти та збирати його, про землю, яка ні до чого не здатна без людської любові та без наших рук. Тоді бере ножа і, доки музики грають «Твій день настав», лемки підходять до столу породинно, і кожна з родин отримує свою частку короваю, до числа їдців. Вільно той шматок поділити і з'їсти тут же таки, а вільно однести додому й причаститися новим хлібом у родинному колі, після чого дозволено всім учиняти хліб з нового врожаю. І ніхто із лемків не сміє обійти цього ритуалу першого хліба, якщо не хоче накликати біди на себе й на Зелені Млини. Кажуть, свого часу навіть Михей Гордина боявся переступити

його і приходив брати з рук старця свою долю нарівні з усіма. І ще кажуть, що ніхто не годен був спекти такого казкового короваю, як Тихін та Одарка. Вони виліплювали на ньому богів і дияволів, щоб задобрити тих і других. Начебто богів ліпив Тихін, а дияволів — Одарка, за що їм і припадало щоразу рогате бісеня, від якого всі відмовлялися. Цього разу воно припало мені. «Не бійся, — втішила мене Мальва. — По–чиєму жити, по–такому й вити». Підбадьорений нею, я з'їв бісеня залюбки, чим розсмішив лемків і став ще більшим другом Сашка Бартя. Він потім признався, що в минулі свята бісеня припало йому. І втішив мене, що бісеня діє лише в Зелених Млинах, а на великий Вавилон його сила не поширюється. По тому, як Сашко Барть мислив і говорив, я міркував собі, що з мого нового друга може вийти колись лемківський Фабіян, бо ж великі філософи чи й не починаються з бісеняти на короваях…

Лемки і досі називають млин Гординою й неодмінно кажуть: «Іду до Гордини». Правління колгоспу вони називають Аристархом. «Звідки?» — запитаєте лемка. «Від Аристарха», — відповість вам, хоч самого Аристарха він у вічі сьогодні не бачив! Колгоспну січкарню вони лише доти називали січкарнею, доки та не відтяла руку Прощо, а звідтоді січкарня — це вже для них Проць (до речі, Хома Проць помер від того випадку). От і кажуть тепер про січкарню: «Проць сьогодні як найнявся». Про свою дитину батько може сказати: «Закінчить Леля Лельковича, та й годі!» Тобто лемко тим хоче сказати, що не має наміру вчити свого лобуряку далі. Коли ж прибула в колгосп молотарка МО–900 і лемки побачили, на що вона вдатна, то за її роботящість та невситимість одразу й охрестили машину Яремою Кривим. «Мене поставили на все літо до Яреми Кривого», — пожаліється лемко лемкові, а тим більше сказано, аніж — призначили до молотарки. Так само, як «іду до млина» — це просто нічого, щось вельми нейтральне, а ось «іду до Гордини» — тут і згадка про колишнє, про те, що «Гордина» неодмінно зажадає мірчук за мливо; і безліч інших відтінків та підтекстів, без яких лемко став би щонайменше просторікуватим, якби не користався ними.

Отож «Ярему Кривого» Аристарх погодився надати школі лише на одну ніч, і то для жита, яке ціпами молотити важко, та Лель Лелькович знав, що коли вже молотарка опиниться на шкільному току, то зав'язне вона там надовше. І ось цей великий трудівник — «Ярема Кривий», припнутий до трактора, запилений і натруджений, одного надвечір'я одділився від велетенської скирти, яку вивергав за який тиждень на житнищі, й повільно посунув до села в бік школи. Попереду трактора поважно їхав на коні Лель Лелькович, показуючи дорогу, на крилі трактора сиділа Мальва, поки що єдина барабанщиця в Зелених Млинах (навчилася того ще в комуні). Ми галасливою веселою юрбою бігли за «Яремою Кривим», а спритніші навіть видерлися на нього й сиділи там тихо, щоб їх не вгледів Лель Лелькович. Сам же справжній Ярема Кривий чекав на цю процесію біля воріт школи, міряючи на око, пройде «він» крізь ворота чи ні? Наш сторож і завгосп неабияк пишався з того, що таку гарну і дорогу річ названо його іменем. Це вже безсмертя, а безсмертя для лемка — то дещо більше і за життя. Ярема Кривий шкутильгав на праву ногу, озуту у велетенський чобіт, на кілька номерів більший за лівий. Досі шкільний хліб з усіх тринадцяти гектарів він обмолочував ціпом. Молотьбу починав після Спаса і з невеличкими перервами на свята, яких дотримувався найпунктуальніше, продовжував аж до Великодня, щодень нагадуючи школі, на кому та тримається. Він був і сторожем, і завгоспом, і кучером, і конюхом — усим, ким доводиться бувати такій особі при школі. Та несправедливо було б сказати, що він був просто роботящою людиною для блага інших, для школи. Такі ще мають день при дні працювати в поті чола, щоб прогодувати самих себе. Ярема завиграшки з'їдав решето найдавніших груш зі шкільного саду, так званих терпких панянок, завезених із Лемківщини свого часу. За одним подихом він випивав полив'яний глек кисляку, після чого обтирав руді вуса й роззирався, чи нема напохваті другого. В інші часи, виходячи з посту, якого суворо дотримувався, він з'їдав одразу ціле плічко, орудуючи при тому невеличким складаним ножиком, від шинки залишалася на таці лише кістка, оброблена бездоганно. Але ж і такої смачної шинки ніхто в Зелених Млинах не вмів готувати, як він. А славного тиврівського пива у спекотний день міг випити тридцять шість гальб підряд, ні з ким не закладаючись і навіть не надаючи значення цьому «подвигу», а лише маючи це за досить помітну мірку вгамування спраги. Він умів і полюбляв поїсти, зате на шкільних балах, на весіллях та інших оказіях був стриманий і ґречний, як рідко хто, й при потребі міг вдовольнитись і самою росинкою. Він належав до тих «машин», де кількість пального цілком відповідала «кількості» витрачуваної енергії. Гарно поснідавши, він за кілька годин викорчовував пня старої груші, на що іншому довелося б потратити кілька днів. Ну, а вже доброти його, то й не зміряти. Її з лишком стачало на всю школу та ще осібно на Леля Лельковича, якого вважав особою як ніжною, так і великою.

Директор займав у будинку школи дві великі кімнати з окремим парадним ходом, то Ярема прибирав їх, топив грубки, заправляв постіль, регулярно провітрював одежу директора, щоб її не поїла міль, прав, крохмалив і прасував його сорочки, сам варив ваксу для чобіт і сам чистив директорові чоботи, ставлячи їх на ніч біля постелі директора, прочувши колись від нього ж, що римський імператор Август також на ніч ставив взуття напохваті, коло ліжка. Коли ж восени між селом і школою утворювалась велетенська калюжа, яку не обійти, то Ярема (коли не було свідків) залюбки переносив Леля Лельковича через цю калюжу на руках, і директор появлявся у клубі в таких наглянцьованих чобітках, ніби він у них перелітав через калюжу.

Заслуги Яреми перед школою були такі очевидні й незаперечні, що у відсутність Леля Лельковича він ставав для школи другим за значенням авторитетом після Кирила Лукича, учнем якого сам колись був. Недарма Аристарх казав, що йому б таких десять їдців, як Ярема Кривий, і Зелені Млини й горя б не знали (йшлося, певна річ, про роботящість Яреми). Аристарх усіляко переманював Ярему в колгосп, та так вони ні на чому й не зійшлися. Якби зійшлися, то хто ж тоді переносив би Леля Лельковича через калюжу? Дрібниця начебто, але для Яреми і те важило, він мав Леля Лельковича ніби за сина, оскільки власних дітей не зазнав. Його дружина померла вельми рано, від перших пологів, звали її Лепестиною, була то, кажуть, невеличка з себе жіночка, він легко переносив

її баранцем через ту саму калюжу, через яку нині переносить Леля Лельковича. Тепер над Лепестиною стоїть високий дубовий хрест, якого кожні проводи (день поминання померлих) Ярема пов'язує новим рушником, його сам і вишиває взимку старовинним лемківським узором. Поруч із великим ледь прозирає з трави маленький хрестик для ненародженого. Вдруге Ярема не одружувався, після Лепестини у шкільній сторожці жодна жіноча нога не ступала навіть тоді, коли Ярема був іще достоту молодим і не безнадійним вдовиком. Зараз він бідкався не про свою долю, а про одруження Леля Лельковича. Він гадав, що директорам ніби й непристойно так довго воджатися із своєю долею. Кожна нова жінка, яка викликала бодай найменше захоплення у Леля Лельковича, відразу ж ставала предметом доскіпливого Яреминого розгляду на предмет одруження, а не якихось там легковажних зв'язків директора, і Ярема з виглядом пророка втручався у справу такою собі безневинною мовою: «Не підходить вона для нашої школи». Так він допоміг Лелю Лельковичу спекатись Галі Неклюдової, війкуватої дружини головного інженера заводу, яка приїздила на дамському велосипеді в Зелені Млини і вигойдувалась у гамаку, доки Лель Лелькович навчав дітей древньої історії. Сторож користався при тому такою логікою: «Якщо вона їздить від чоловіка до вас, то так вона їздитиме й від вас до іншого». Окрім того, Ярема як завгосп мав іще дбати про нормальні стосунки з заводом, де діставав жом та мелясу для шкільного підсобного господарства. Застерігав Ярема Леля Лельковича і від Пані, маючи на увазі її класове походження і те, що Микола Рак цієї красуні не віддасть по–доброму, а битись за неї Лелю Лельковичу не випадало з усіх міркувань, а найперше з міркувань суто етичних. Про неї кинуто було ту саму фразу іще минулої осені, коли Ярема переносив Леля Лельковича через калюжі на буряковий бал.

— Лелю Лельковичу, — зупинився Ярема посеред калюжі, чого раніше собі не дозволяв, а тихо долав баговиння.

— А що? — запитав згори Лель Лелькович.

— Облиште її.

— Кого? Паню?..

— Паню ж…

— Чому це раптом?

— Не підходить вона для нашої школи походженням. Про інше я вже й мовчу, хоч жінка вона й гарна.

Виніс директора на сухе, чоботи аж горіли, на їх носах гралися зорі, Лель Лелькович подякував, засміявся, а Ярема побрів назад, збурюючи прибулу після останніх дощів воду, на яку, ледь вона зальодіє, висипатиме весела юрба школяриків, щоб політати тут на самих підківках.

Аж тут барабанщиця. Та сама Мальва, що мешкає у хаті Парнасенків з агрономом Журбою, не то чоловіком, не то чужим для неї (різні ходять пересуди); та сама Мальва, що доглядала коритця на бурячках, наповнювала їх «питвом» для метелика, а нині забралась на самий стіл цієї велетенської молотарки й орудує там в окулярах, наче сама дияволка. А чи знає вона, хто стоїть поруч неї, подає їй снопи і не спускає погляду з барабанщиці? Той, кого шукають, хто на якийсь час перетворив клуню Парнасенків на своєрідну бойню, той, хто забирав висохлі шкури з бантин, а одної пригоди повісив для Мальви та агронома мішечок м'яса на кроквині. Ні Мальва, ні агроном не повірили б нізащо, що тим злодієм воликів, бичків, корівок був Ярема Кривий в єдиному числі, тобто сам, без нікого. Ярема мав звичку перемовлятися зі своїми німими жертвами, коли вів їх до клуні, а тим справляв враження, що він не один, насправді ж сам орудував і в клуні, сам піднімав бичка чи й волика на бантину, сам і білував їх, тоді переносив м'ясо на воза, якого лишав у глинищі, й польовими дорогами добирався до колгоспної комори. А ледь сіріло, як він знову повертався до глинища, набирав глини і вже вільно, тим самим шляхом, яким доправляв м'ясо, привозив на шкільне подвір'я глину, звичайну білу глину, якою білив потім будинок школи. Так він замітав сліди на той випадок, якби супроти нього кинули собаку–шукача чи й слідопита, навіть тоді, коли люди Македонського засіли в клуні й чекали злодіїв мало не два тижні поспіль, він ухитрився кілька разів за цей час побувати у глинищі й на власні очі уздріти засідку на нього.

Лише один чоловік у Зелених Млинах знав те. Тим чоловіком був Сильвестр Маківка, геніальний музикант, який грав колись на весіллях по навколишніх селах і був тепер для Яреми спільником — не спільником, а навідником. Він називав Яремі тих заможних «індусів», чиї бички та ялівки опинялись у клуні Парнасенків, щоб урятувати життя кволим дітям.

Сильвестр Маківка оприбутковував м'ясо на вагу і потім виписував його для школи. На честь Яреми будь сказано, для себе він не виписав ні шматка, вони поклялись із Сильвестром, що не спробують з краденого, а за те будь–який суд виправдає їх, якби діло їх викрилось та набрало розголосу. Але ж із того фонду припало кілька кілограмів Мальві, яка була зовсім зачахла, і Лелю Лельковичу, ба навіть самому Аристархові (для дівчаток). Той якось запитав Маківку: «Доки ти ділитимеш того волика, якого ми вже давно з'їли?» Йшлося про старого волика, який зламав ногу на рівній дорозі і його довелося прирізати. Сильвестр Маківка ледве втримався, щоб не вибовкати Аристархові, звідкіля в Зелених Млинах прибуває м'ясо, бо ж прирізаного волика й справді з'їдено вже давно. Аристарх, звісно, й сам про дещо догадувався, як, між іншим, і Лель Лелькович, але обидва порізно удавали, що їх мало обходить, звідкіля береться м'ясо, аби тільки воно не скінчилося до часу, бо тоді знову опісніє шкільна кухня, в якій підгодовували закволілих діток.

Та ось з'явилися самі потерпілі, княженські «індуси», приїхали на однокінному возі, було їх щось шість чи й сім, дебелі й розлючені дядьки, приїхали трусити Зелені Млини, шукати своїх корівок, воликів, бичків–рогаків. Аристарх прийняв їх ґречно, як і належить приймати потерпілих, та, справившись, хто вони та які в них ветхі докази супроти лемків, випровадив їх із Зелених Млинів, а щоб реабілітувати честь села, сам і викликав Македонського. Звичайно ж, поквапився Аристарх, бо іще кілька княженських корівок Зеленим Млинам аж ніяк не завадили б. Шкільна кухня одразу відчула це, занепала, Маківка постфактум признався Аристархові про того «волика», на м'ясі якого майже всю весну тримались Зелені Млини. Довідався про те і Лель Лелькович, уже від Аристарха. Занепокоєні були обидва тією новиною, Аристарх усе хапався за голову, яку пойняла паморозь іще в громадянську війну, він ніяк не міг звикнутися з думкою, що честь Зелених Млинів заплямувала людина, на якій, як вважав Аристарх, вона певною мірою й трималась. Адже він мав шкільного сторожа за взірець совісті й працелюбства іще зі своїх шкільних років, і раптом таке гнітюче розчарування.

Лель Лелькович був у начищених Яремою чобітках, то аж підскакував від люті на сторожа, який так далеко зайшов у своєму благодійництві. «Ах, злодіяка! Я ж тобі, я ж тебе!» — вигукував Лель Лелькович на шкільному подвір'ї, так що Аристарх мусив його раз по раз зупиняти, нагадуючи: «Тихше, нас можуть почути», — хоч, окрім прив'язаного до горобини коня, на якому голова приїхав, наче й нікого із сторонніх більше не було у подвір'ї. Аристарх сказав, що десь на осінь Зелені Млини зможуть відшкодувати потерпілим їхні втрати, але ж як самим Зеленим Млинам відшкодувати свої моральні збитки — того вже Аристарх не знає.