Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
— Скільки ж то буде голів? — поцікавився Лель Лелькович у Аристарха.
— Маківка твердить, що одинадцять. Та якщо судити по кількості м'яса, то голів було чи не більше.
На цю мить із березовим віником вийшов із сторожки Ярема Кривий, ґречно привітався з начальством і пошкутильгав собі промітати тічка для молотьби.
— Невже так багато? — підстрибнув Лель Лелькович.
— Уявіть собі. Ми з вами також дещо з'їли з тієї череди.
— Я не їв! — відсахнувся Лель Лелькович від співрозмовника. —
— Їли… — заспокоїв його Аристарх. — Ви просто не знали, звідки та яловичина… Якби ви не їли м'яса, то дідька лисого мали б сили читати історію…
— Цікаво, куди він дівав шкури з тих істот?
— Просушував на бантині й повертав господарям.
— Аж у Княже?
— Так, у те саме Княже. Коли потерпілі прибули сюди, то показували мені ті записки, які знаходили в шкурах: «Дякуємо вам за бичка!», «Дякуємо вам за корівку!» Або: «Волик був гарний, з'їли ми його з великим апетитом». Я налічив тоді таких одинадцять записок. Одинадцять! — хапався за голову Аристарх. — Це ціла череда. І все молодняк. Перший сорт.
— Я того м'яса не їв! Я їв якогось старенького волика. Але ж то був наш волик. Наш! А чужих?.. Крадених!..
— З'їли, Лелю Лельковичу. Нічого відхрещуватись. Тільки він (тут Аристарх знову кивнув у бік тічка) не торкався яловичини, як твердить Маківка.
— Отож Маківка знав про це?
— Знав, гаспид.
— І Маківку треба судити?
— І Маківку…
— А скрипка ж як?
— Поживемо кілька років без скрипки… Відсидить — повернеться.
— Ну, а якщо все це забути?
— Якби клятий Маківка не сказав мені, а я — вам, а ви — іще комусь, то, певне діло, все так і минулося б.
— Я, Аристарху Паньковичу, вмію мовчати. Але разом з тим… уявіть собі, що справу викриють без нас, мимо нашої волі. Що тоді? Ми тоді попадаємо у спільники. Чи не так?
— Певна річ. Я ж про це й кажу. М'ясо їли…
— Не їв я того м'яса!
— Я вас рішуче не розумію, Лелю Лельковичу. Як же ви могли не їсти м'яса, коли я власноруч виписував квитанції для вас.
— Я ж і кажу: м'ясо старого волика, самі пліви. Сухожилля.
— А яка ж яловичина без плів?
— Ай–я–я–й! Найстрашніше — оті записки…
— На записках почерк дитячий. Ну, як дитячий. І не один, а кожного разу інший. Ось що дивує.
— Отже, їх було багато. Зграя.
— Ну, ви ж самі розумієте, що випхати вола на бантину один чоловік не може. Хоч би він був навіть сам Архімед.
— Але ж ми з вами теж дали маху. Чому б не поцікавитись, звідки м'ясо. Й не зупинити цього свавілля.
— У тому–то й річ, Лелю Лельковичу. Тому краще забути про все.
Так вони й не дійшли згоди. Коли Аристарх відв'язав коня і поїхав з подвір'я, Лель Лелькович пройшов на тік, де орудував драпаком Ярема, постояв там кілька хвилин, зжально зітхнув, наказав:
— Яремо,
— Зараз чи коли?
— Зараз зайдіть. Зараз!
— Домету і прийду. Дають нам молотарку?
— Дають на одну ніч. «Ярему Кривого», — посміхнувся Лель Лелькович.
— А коли?
— Я просив на сьогодні.
Коли Ярема зайшов, директор сидів за столом, чекав. Сторож прошкутильгав до свого стільця в куточку, та Лель Лелькович не запропонував йому сісти, і сторож стояв навитяжку, опустивши велетенські руки, які діставали до гомілок.
— Скажіть, ви раніше крали?
— Як вам сказати… Крав.
— Що?
— «Сальве» у вас крав. По одній цигарці щоранку.
— Ви ж не палите?
— Не палю. Але люблю тримати дорогу цигарку за вухом. Для фасону. Щоб діти бачили, що я дружу з вами і ви частуєте мене своїми «Сальве». Авторитет, значицця, для них, для хлопців, для куріїв… тобіж.
— А ще що крали?
— А більше нічого. — Подумав. — Ні, нічого…
— Ну, а корівок вам не доводилось?.. У Княжому та ще в деяких селах?
— Корівок? Корівок доводилось. Але ж то все «індуси». То експропріація, Лелю Лельковичу.
— Яка експропріація? Звідки ви знаєте це слово?
— А така, що то приватний сектор.
— Звідки ви знали, що то сектор приватний?
— Ми з Маківкою півсвіту знаємо. На весіллях колись грали. Він на скрипці, я — на бубні, і ще третій був із нами, Ларивон Стахів, на трубі грав, ви вже не застали його. Помер. Від труби.
— Краще б вам було померти замість нього.
— А що, вам сказано вже?
— Аристарх сказав…
— А йому ж хто?
— А йому Маківка…
— Сильвестр?!
— У нас одна Маківка. Один Маківка.
— Кривий чорт! Зрадив!
— Навіщо так? Скажіть, ви були одні чи компанія?
— Одні.
— Як же ви самі… Одні? Могли?
— А ось так. — Він підійшов до старовинної шафи з книгами Брема «Жизнь животных», обхопив її вобіруч, підняв і переніс з одного кутка в інший. Під шафою жила мишка, спала, то Лель Лелькович підхопився, підкрався до неї й, піймавши її за хвостик, пожбурив крізь відчинене вікно у двір.
— Оце і вся різниця між вами і мною… — розсміявся Ярема. — Я можу підняти шафу, а ви тільки мишу!..
— А хто писав вам записки для потерпілих?
— Ті, хто їв м'ясо.
— Діти? — вжахнувся Лель Лелькович.
— Я ж неграмотний… Тобто не такий щоб грамотний!..
— Ви втягли в це діло дітей? Школярів?
— Не я їх втяг, Лелю Лельковичу, а вони втягли мене. Очі їх кликали мене на бій за них. Адже я ніколи нічого не крав, окрім ваших «Сальве». — Він поліз шкарубкими пальцями за вухо під кепкою і дістав звідтіля цигарку: — Ось вона. Сьогодні вранці, коли чистив ваші чоботи. Дозвольте йти?