Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Андрухович Юрий Игоревич

Я дивлюся на мапу міста і в центрально-північній його частині знаходжу Варшаву Ґданську. Площа Паризької Комуни тепер знову називається площею Вудро Вільсона. Шлях до неї від Ґданської пролягає уздовж вулиці Адама Міцкевича, дорогою слід перетнути площу Інвалідів. Курва маць, саме в цій околиці, в типово соціалістичному багатоквартирнику, мешкав Яцек Куронь! Там, здається, й меморіальна дошка про це свідчить. Я вже готовий уявляти собі, як того дня Куронь курить укотре на балконі (його прізвище ж насправді походить від дієслова «курити») і мимоволі звертає увагу на явного іноземця підкреслено рок-зіркового типу, що продираючись поглядом крізь навколишню сірятину, шпацирує в бік Паризької Комуни. У Куроня спонтанно виникає ідея,

чи не перекинути б ним на Захід кілька свіжих дисидентських маляв, але гукати йому вслід з балкона він не наважується: тайняки не дрімають. Тому Куронь і далі курить, а Бові йде своєю дорогою.

Його дорога на сьогоднішній день — це рівно один перегін метро. В один бік Дейвід Бові міг іти хвилин двадцять п'ять. Цікаво, що він міг за той час побачити? І кого ще, крім дивного курця на балоні, що наче поривався загукати його?

З Варшави пишуть, наче теперішній Жолібож мало чим різниться від тодішнього. Мені пропонують одного дня пройтися шляхом Дейвіда Бові. Можливо, я побачу те саме, що й він?

Я дещо зле орієнтуюсь у варшавській топографії. Знана мені Варшава обмежується віссю Нового Світу і Краківського передмістя, Ринком, Марієнштатом і Старим Містом загалом, Алеями, в тому числі й Уяздовськими, найцентральнішим шматком Маршалковської, вокзалом Варшава Центральна, околицями Університету, Політехніки та Національної бібліотеки. Соромно зізнаватись, але моїм варшавським орієнтиром був і залишається Палац культури і науки, про який я ще з 1989 року запам'ятав, що його справжня назва — Мавзолей імені Сталіна. Щойно я втрачаю його з поля зору, як тимчасово втрачаю й себе.

Мабуть, через те, що у Варшаві я ніколи не ходив з мапою, мені переважно не вдається вмить уявити собі, де в ній що. Тому моя майбутня прогулянка слідами Дейвіда Бові стане маленькою реабілітацією. Варшава, кажуть, негарна, але я люблю її. На це є вагома причина: це одне з тих міст, у яких я ніколи не жив довше тижня, але безліч разів бував.

Тобто в мене є трохи варшавських історій (чи не заголосно сказано?), розкладених уздовж років.

* * *

Але спершу ще трохи зауваг до її, Варшави, розташування.

Скільки на нашому недоконтиненті міст, які позиціонують себе «між Сходом і Заходом»? За останні два десятиліття таких назбиралося, либонь, десятки. Це і Берлін, і Вільнюс, і Львів, і Стамбул, і Відень, і Прага, і Франкфурт-на-Одері, а відтак і Франкфурт-на Майні, і навіть, можливо, Калінінград, European gate of Russia. У кожного з них є свої власні доводи цієї «міжності». Складається враження, ніби перебування «між Сходом і Заходом» є чимось набагато привабливішим, ніж східна чи навіть і західна приналежність у чистому вигляді. Ще трохи — а там уже й Пекін чи Токіо оголосять себе «містами між Сходом і Заходом».

Але тільки Варшава має дійсне право так себе називати. При цьому, звичайно, не йдеться про таку географічну деталь, як ледь не однакова відстань до Карпат і Балтійського моря. Хоч вона й сама по собі також показова — у тому сенсі, що демонструє певну серединність. Варшава є Серединою. Вона є центром країни, в якій відбувалося (і щодня відбувається) велика європейська дифузія: східнішання Заходу і західнішання Сходу. Але про це ще буде — там, де йтиметься про ще одне місто на «В».

Ризикуючи виступити в ролі оповідача старезних анекдотів, усе ж нагадаю історію про дві делегації, що якогось біса їдуть потягами назустріч одна одній з Москви у Париж і навпаки. Обидва потяги перетинаються на одному з варшавських вокзалів (чи не на тій же Ґданській часом?). Дія відбувається рано-вранці, пасажири щойно попрокидались і, ледь протерши очі, визирають з вагонних вікон на незнайоме місто. Ті, що їдуть з Москви, кажуть: «О, та ми вже в Парижі!». А ті, що їдуть з Парижа: «О, та ми вже в Москві!».

От і Дейвід Бові під час прогулянки вулицею Міцкевича до площі Паризького

Комунара Вільсона не міг не зауважувати цієї дифузної сутності міста, до якого потрапив принагідним і дочасним гостем.

І саме тому у Варшаві 1990-х років так багато й часто, значно більше й частіше, ніж деінде, говорилося про Центрально-Східну Європу. Вона в ній зосереджувалася — ментально і документально.

Але для мене все це (і місто Варшава, і його середмістя та його серединність) почалося вакурат наприкінці 1980-х, тоді ж, коли взагалі страшенно багато всього почалося. Тож Варшава є нічим іншим, як моєю — куди мені подітися від патетики? — життєвою віхою, а відтак і втіхою, знаком іншого сенсу та нових приголомшливих можливостей.

* * *

Ось одна з них.

Про польський травень 1989 року мова в цій книжці ще йтиме. Для мене він головним чином означає інше місто — Краків. Однак певного дня він виявився Варшавою. І ця Варшава мала дуже конкретну адресу: Краківське передмістя, 26 / 28, головна брама університету. Ми, я і Пат, ішли в напрямку Замкової площі, тобто колони Сиґізмунда, наш провідник невдовзі мав показати нам знизу його, Сиґізмундів меч — якщо відшукати правильний ракурс, то меч може здатися (і переважно таки здається) незле ерегованим фалосом, але тут не про це, тут лише додам, що Ален Ґінзберґ, ясна річ, не міг проминути без уваги таку розкішну чоловічу цяцьку, тож у його «Варшавській кав'ярні» читаємо про «колону Зиґмунта III // що вже три століття заносить меча — (увага!) — пильнуючи за польською молоддю».

Польська молодь сексуальна і політизована. Вона — як Варшава у травні 89-го. Брама університету була межею світів. З одного боку стояли сірі шереги міліцейських загонів спеціального призначення у своєму страхітливо-хокейному бойовому спорядженні, з іншого — студенти, що боронили своєї території і свого страйку. У цій книжці подібні картини протистояння — стіна спецпідрозділу на стіну громадян — ще траплятимуться. Роблю висновок, що мені з цим щастило.

Попри всю свою дурнувату силу і все своє спорядження, міліція в атаку не йшла. Залишалося зробити лише крок уперед — і брама впала би під її злагодженим та професійно підготовленим натиском. А знахабнілі і патлаті окулярники в татових джинсах і маминих ліфчикахумить надіставали б таких підсрачників, після яких назавжди забуваєш про страйки, голодування, демонстрації та іншу революційну муйню. Тобто насправді цілковита вичерпаність інциденту здавалася таким собі минутным делом.

Але міліція в атаку не йшла, і так вони стояли двома стінами одні проти одних, і це тривало годинами. Я знаю, що це тривало годинами, бо коли ми згодом поверталися тим самим Краківським, усе виглядало так само. При цьому студенти, звичайно, не мовчали і взагалі не стримувалися — вони співали, свистали, дерлися, провокували, пророкували і вигукували антидержавні гасла. А їхні візаві ні на що таке права не мали, бо їм цього не наказували. Тобто вони лише стояли, зімкнувши шереги — і все.

І зробити цей останній крок, щоб завалити ненависну браму, розігнати переборзіле патлате кодло, наприклад, газами, й чарівними гумовими паличками вмить навести лад у країні, вони теж не мали права. Бо університети ще з часів середньовіччя є цілком автономною територією, на яку суворо заборонено ступати поліційній нозі. І — що найдивніше — навіть у той час, навіть за тієї влади цей принцип, зафіксований невідомо де і в яких середньовічних канонах, чомусь дотримувався. Університет — це недоторканність і свобода, особливо якщо він Варшавський. У ті самі дні часто скандувалося гасло «Пекін, Варшава — спільна справа!». Але в Пекіні все закінчилося зовсім не так, бо пекінська «справа» римується з «розправа», і число вбитих студентів тягне на злочин проти людства.