Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
А у Варшаві вже тоді була вулиця Джорджа Вашингтона, де ми з Пат отримали притулок на ніч. Я дивувався, як це взагалі можливо — в комуністичній країні вулиця Вашингтона! Ще тоді мені спало на думку, що поляки значно уважніше від нас прочитали нашого дорогого ТГШ, а тому на відміну від нас, його нетямущих співвітчизників і поганих правнуків, таки дочекалися всього, що приносить із собою в мішку з дарунками згаданий американський добродій.
Минуло два роки — і вся Польща, а передусім Варшава, під безпосередньою дією висипаних з мішка дарунків, зокрема свободи, перетворилася на суцільні торгові ряди. У Польщі продавалося все, причому всюди, головним чином посеред вулиць і площ. Для того, щоб хоч якось давати собі раду з цим виплеском споживацького блага,
Ні, насправді то не була ніяка воєнно-патріотична місія. Насправді в нас не було виходу. Горілка стала тимчасовою твердою (хоч і рідкою) валютою замість раптово зневаженого й висміяного польськими банками дідугана-рубля.
Утім, про це я невдовзі ще напишу — дивіться одне з міст на «Ґ».
З тієї подорожі через Варшаву запам'ятався базар — у самому центрі, поруч із Центральною, коло підніжжя Мавзолею імені Сталіна, уздовж Алей Єрозолімських, аж до їхнього перетину з Маршалковською, велетенське муравлисько, переповнене низькоякісними, якраз під нашу платоспроможність, спокусами — від жувальних гумок і дамських прокладок до відеомагнітофонів і акустичних систем. Пам'ятаю, як брів у тому євразійському натовпі, спітнілою долонею стискаючи в кишені все, що лишалося від останньої проданої кількома днями раніше пляшки — тисяч тридцять злотих, себто якісь три долари, не більше. І на два з них я врешті купив усе, про що стільки мріяв останнім часом, а саме маленького Бетмена, що його польський шмаркач-продавець уперто називав Батманом.
Відтепер я вже мав із чим повертатися додому.
А ще врізалися у спомин узбеки, їх там було з цілий табір, у зв'язку з чим самі собою виникали думки про орду й Тамерлана. Я вже забув, що саме вони продавали, здається, не горілку, але й не кавуни чи персики — це точно. І не халати, і не бавовник, і не чай. І не в'єтнамці то були, а таки узбеки. У будь-якому разі сильно дивувало те, що навіть вони намагаються говорити польською, особливо, по-своєму по-узбецькому ламаною. Весь наш доходяга-еСеСеСеР на тому базарі намагався що-небудь висловити сякою-такою польською — от які неочікувані реванші вигадує для своїх нерозумних дітей іронічна курва [24] історії.
24
Від латинського «curva», себто «крива».
Десь від середини 90-х Варшава назавжди стала одним із моїх міст. Ритуальне жертвопринесення сперми відбулося наприкінці 92-го у стінах однієї з гостьових кімнат Будинку вчителя на Костюшківській набережній. Співучасниками імпровізованого дійства зголосилися бути принагідні Арфа і Фавн, тієї ночі так само мешканці означеної кімнати. Усе відбулося настільки раптово і швидко, що я досі не відкидаю можливість галюцинації. Але щось таки змушує мене думати, ніби все відбулося насправді. Остаточну відповідь може знати лише цілковита темрява, про яку в цій книжці я краще не згадуватиму.
Починаючи з 1994 року, я чув жахливі історії про російський рекет на варшавських вокзал-базарах. Це стало ще одним з наслідків перебування цього міста в самому центрі «між Сходом і Заходом». Певної історичної миті незле організована армія лисих зарізяк зі Сходу занюшила в повітрі дух перемін і невеличкими загонами рушила на підкорення Заходу. За якими документами і під чиїми прізвищами вони перетинали польський кордон, лишиться переважно нез'ясованим. Варшава стала тимчасовою зупинкою на шляху їхньої розтягнутої на півтора десятиліття міграції. Тут вони
Щиро кажучи, польська поліція могла відносно легко зупинити цей бізнес, особливо на його початку. Затримувати братву повсюди, де вона тільки вилізе, можна було хоча б із огляду на її первісну непристосованість до нової країни, виявлену, скажімо, вже в зовнішності. Це тільки з часом поз'являлося до біса молодих поляків, які почали їх наслідувати перш усього стриженими довбешками та спортивним одягом. Проте на початку своєї польської кар'єри гості зі Сходу впадали в око незгірше узбеків.
Але польська поліція воліла замість цього піти з ними на неофіційні домовленості, не без — як це називається? — прийнятних для неї відкатів, ясна річ. Домовленості базувалися на тому, що поліція закриває очі на будь-які дії братви, якщо під ці дії не підпадають її польські співгромадяни. З усіма іншими, як я вже говорив у «Таємниці», «дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду». Рекетири усвідомлювали ціну пацанського слова і всіма силами його тримали. Тому перш ніж налетіти на чергову вицуплену з натовпу жертву, вони мусили сто разів переконатися, що то ніякий не поляк, а «свій».
Одного з травневих світанків 1996 року я й незчувся, як опинився в оточенні лисих на автобусному вокзалі Варшава Західна.
Варшава моїх 90-х майже завжди починалася саме з цього вокзалу, куди рано-вранці прибував наш калуський автобус. Відчутним його мінусом, поруч з багатьма іншими (плюсів як таких не помічено), є ця жахливо ранкова пора прибуття. Дорога зі знущально-сповільненим перетином кордону забирає близько десяти годин, ти опиняєшся на станції призначення невиспаний, вимнутий і напіввимкнутий — і тобі саме звідси слід рушати у свій варшавський день. Узимку це досить нестерпно.
Але у травні в цілому нічого. По-перше, ти в'їжджаєш у місто разом зі сходом сонця і рухаєшся у такт із ним. По-друге, навколо тебе той несамовито-зелений колір, що з'являється лише на кілька тижнів, а потім темніє і бруднішає — лови момент! По-третє, твій варшавський день обіцяє тобі море кайфу, музики, публіки, фліртів і пригод, отже, це насправді чудово, що він сьогодні такий довгий. І коли ти, вийшовши з калуського автобуса, пружно, як аргонавт, заходиш у будівлю вокзалу, тобі від усього серця хочеться допомогти цьому розгубленому російському хлопчині, майже підліткові, що спершу силкується тебе про щось розпитати дуже ламаною польською, а відтак благає дозволу перейти на російську. І коли ти ласкаво, без жодного акценту, переходиш на російську, щоб йому, бідоласі, попустило, його коло тебе вже чомусь немає, натомість є з п'ятеро лисих і прикрашених шрамами спортсменів, які — в чому, власне кажучи, справа?! — починають настирливо запитувати тебе про цель приезда, а також сумму наличных денег.
Найсмішніше, що я мав при собі лише десять злотих. Тож у відповідь на їхню вимогу заплатити їм за охорону двадцять п'ять відсотків я чесно запропонував їм два п'ятдесят. Ця інформація ніяк не хотіла залазити в їхні трохи ґудзуваті голови. Що можна робити у Варшаві з десятьма злотими?! Я відповів, що приїхав на книжковий ярмарок, позаяк пишу книжки.
Гадаю, що того ранку вони відкрили для себе існування цілого світу, в якому живуть письменники та їхні видавці, і написані першими тексти стають книжками, що їх видають другі, а потім хтось усе те купує, а може й читає. І в цьому світі, можливо, навіть виплачують якісь гонорари. «А о чем ты пишешь? — раптово посуворішав найлобастіший з них, він же найбільш пошрамований, можливо, це й був той Сєрий, що його іменем називався весь отряд. — Не про Степана Бандеру случайно?».