Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
А того разу ми повернулися на шосе і, взявши вгору ліворуч, асфальтованою доріжкою рушили до кінцевого пункту виправи — найвищої точки Берліна з її розшарпуваним усіма вітрами і покинутим комплексом американської радарної станції. Не знаю чому і яким чином, але спершу ми опинилися на трохи нижчому узвишші, такому собі плато, звідки поодинокі заклиначі випускали в небо повітряних зміїв. Далеко внизу лежав північно-західний шматок міста зі Шпандау і його ратушею. Нам зробилося настільки добре, що Алік видобув зі свого яґдташа плящину віскі.
Згодом, коли ми йшли уздовж муру навколо радарного комплексу, віскі почало діяти, й Алік
Відтоді я бував на Чортовій горі ще як мінімум тричі. Одного разу я привів туди АД і АД. Так уже сталося, що в цих польських подружок однакові ініціали. (Чорт забирай, до мене от лише щойно дійшло — вони ще й ті самі, що й в Аліка! Це вже схоже на знак. Але чого?).
Була перша половина жовтня, проте смажило, наче влітку. Повз нас промаршувала велика група дітей, семи- або щонайбільше восьмиліток, на чолі з кількома молодими виховниками. У всіх були з собою похідні палиці. Вони просувалися вздовж забороненого муру добре організованою колоною і так само організовано почали сходити вниз доволі стрімкою стежиною, цілком серйозні й від того якісь дорослі, озброєні своїми похідними палицями, пара за парою. Я зробив глибокодумний висновок про глибинні ментальні відмінності: наші слов'янські діти ніколи не сходили б так зібрано й дисципліновано. Вони обов'язково рвонули б униз наввипередки, збилися б у галасливу екзальтовану юрбу і хтось неминуче з'їздив би по шиї іншому, приміром, тією ж палицею — принаймні один-два рази. АД і АД зауважили, що в цьому немає нічого поганого. Я думав так само, мені йшлося не про добро і зло, а лише про відмінності. Мені завжди йдеться лише про них. Про добро і зло я нічого навіть чути не хочу.
З пізніших листів АД і АД випливало, що я не знав головного — що Чортова гора це насправді насип. Це засипані землею уламки 400 тисяч берлінських будинків. Моя любов до руїн отримала додатковий стимул. Наступного разу, наприкінці березня, я був сам і з нотатником. У ньому я записав таке: «Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випирає їх на поверхню, чому ці шматки цеглин усе ще ворушаться? Ніби шматки щойно порубаного м'яса».
Не знаю, навіщо сьогодні я знову ходив туди. Невже в Берліні немає чогось вабливішого? Невже це завалене мегатонами ґрунту Підземне Місто, Welthauptstadt Germania, важливіше для мене за всі живі площі й будинки, за всі мости, перехрестя, за всі берлінські кнайпи з їхніми десятками тисяч відвідувачів і перехресних поцілунків? За всіх їхніх собак? Мені хотілося зосереджено полежати в ледь пожовклій серпневій траві, обличчям до неба, але я так і не зважився на те, щоб лягти. Здавалося, ці неперервні зойки з-під землі можуть раз і назавжди затягнути до себе, на саме дно.
БЕРН, 2004
Педро Ленц (надалі в цьому тексті — Дон Педро) і я схиляємося над мапою Берна. Проте ви ще не знаєте, хто такий Дон Педро і як він виглядає. Так от, він письменник з Берна, а виглядає він незабутньо: височезний, худезний і демонічний. Якби я був кінорежисером, то запрошував би його на
Тож коли я кажу «Дон Педро і я схиляємося», йдеться про два досить різні схиляння — я схиляюся з висоти свого радше середнього зросту, а Дон Педро зі своєї значно видатнішої висоти. І все ж ми разом схиляємося над мапою Берна. «Як, ще раз, називається та вулиця?» — перепитує Дон Педро. «Цвєточная уліца, — кажу я. — По-вашому Блюменштрассе». «Десь у старому місті?» — уточнює Дон Педро. «Обов'язково. Там і тільки там», — підтверджую я. І додаю: «Я її впізнаю. Візуально».
Ми збираємося вийти на прогулянку. Дон Педро спитав, що я хочу побачити передусім. З цього все й почалося. Дон Педро не міг знати фільму, в якому професор Плейшнер (хай уже їм Плейшнер, дідько з ними!) спочатку п'яніє від бернського повітря свободи, потім дивиться на ведмедів у рові, а потім тупо провалює Штірліцові всю операцію. Явка, де він її провалює, розташовується десь у серці старого Берну, на Блюменштрассе.
«Розумієш, — кажу я, — дуже цікаво подивитися, чи той вазонок усе ще на підвіконні». Дон Педро всерйоз переймається і з розумінням киває. Він водить пальцем по алфавітному покажчику бернських вулиць. «Блюменберґштрассе, — читає вголос Дон Педро, — Блюменштайнштрассе, Блюменвеґ. Усе, далі вже Болліґенштрассе. Ніякої Блюменштрассе тут немає».
Між нами кажучи, я знаю, що її немає й бути не може. З нею приблизно так, як і зі Штірліцом — їх вигадав один не надто добросовісний автор-чекіст. А чекістам не можна вірити ні в чому, навіть у назвах вулиць.
Проте я хочу дограти епізод до кінця і морщу лоба. «А давай перевіримо ті три вулиці, в яких є «Блюмен», — кажу я. Дон Педро радіє, що з'являються шанси. Він шукає на мапі міста відповідний до кожної з вулиць квадрат. «Блюменберґштрассе — це… Ага, так. Це в нас Лоррен, за ботанічним садом. Не вона. — Дон Педро не втрачає надії. — Блюменштайнштрассе… Ні, це ще гірше. Це отут, у районі Ленгассе. Неможливо. Що там ще було?». «Блюменвеґ», — підказую з насолодою, що межує із садистською. «Ага. Блюменвеґ… Ось він. Але ні. Це за Нордрінґом. Задалеко».
Дон Педро дтивиться на мене з почуттям провини. Щоб якось йому допомогти, я висуваю найідіотськіше з припущень: «Слухай а може вона так у роки війни називалася — Блюменштрассе? А потім назву змінили. Могли ж її змінити?». Потерши лоба, Дон Педро відповідає, що може й так, але швидше за все ні. «Ні, не могли», — повторює він уже впевненіше і сумніше. Я прошу його занадто не перейматися.
«Ти відчуваєш це повітря?» — запитую я, коли ми врешті виходимо з дому. «Так, — каже Дон Педро. — Яке повітря?». «П'янке повітря свободи», — уточнюю я, і ми обоє голосно й одночасно сміємося.
При цьому в кожного з нас причина для сміху інша.
БРЮССЕЛЬ, 2000
Того дня само повітря набрякало руйнаціями та мордобоєм. Власне кажучи, вони почалися ще напередодні, у п'ятницю. Але в п'ятницю ми були в дорозі, тож лише увечері дізналися з телебачення про найсуттєвіше: дві сотні англів уже заарештовано. Брюссельський Ґроте Маркт усіяний вибитими зубами і скалками вітрин, у кнайпах нестерпний сморід газів. І чого в такому разі очікувати завтра, скрушно запитували теленовинні ведучі.