Листи в Україну. Вибране, Андрухович Юрий Игоревич

Листи в Україну. Вибране

2013 г.

4.75 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Юрій Андрухович

Листи в Україну. Вибране

небо і площі

Алхімія

В реторті вариться коктейль — твоя й моя першооснова, якої давній менестрель шукав із музики і слова. В реторті вариться коктейль (oh, yes, my baby!). Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Телль. Я сплю на небі! Та будні стомлено шиплять в розпечених побитих тиглях, і в суміші отій киплять сполуки спогадів застиглих. Коли крізь будні ти пройд'eш, чи ж повернешся без поранень? Коли надії подаєш, мов діаманти неогранені, та от впадеш з високих веж (oh, yes, my baby!), побачиш — на землі живеш, а зірка в небі! Але

всі рани заживуть, смарагдами всі сльози стануть, коли цілунки проженуть слова неправд поза вустами. І павутинки наших душ полинуть над першооснову, немов пелюстки наших руж — розкриються в єднанні знову: «Це ти?» — «Це я, твій сум і щем» (oh, yes, my baby!) — я загорну тебе плащем, немов на небі.

Романс Мартопляса

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила — відступи, бідо гірка й мороко: десь любов моя на Ринку заблудила, десь отам, між ренесансом і бароко. Я стужився. О, подайте катеринку! Про гризоту вам заграю і про втому: десь любов моя пропала серед Ринку, між перекупками, три століття тому. Може, знову кокетує з різниками, що, ножі об фартухи повитиравши, височіють, наче брили, над лотками, мружать очі, мов коти, на неї завше? Може, спритний зеленяр за свіжі вишні вже отримав грішну ягоду цілунку? Чи хитрун-купець в єдваби пишні окрутив мою зрадливу юнку? Там, на Ринку — всі спокуси світу. Там таке побачиш — не насниться! Може, мою діву чисту й світлу заманили в Чорну Кам’яницю? Чи й сама вона закам’яніла і тепер стоїть собі — Діана? І ночами шле камінні стріли в мої вікна, втрачена й незнана.

Благання Мартопляса

Братове, до вогню мене прийміть, подайте хліба чесний почастунок — я йду давно, а клич нічних вістунок вбиває й воскрешає водномить. Я виміняв на вітер срібло й мідь, я став недоторканний, мов цілунок. Я йду, і на плечі моєму клунок, і ви мене, братове, обійміть!.. Я не навчу вас жити на землі, збирати мед і стригти череду, додаючи рублі та мозолі. По гострому шляху, мов по мечу, до ваших жител радісно прийду і невблаганну зірку засвічу.

Балада повернення

Коли мандрівник повернувся додому, ступив за ворота, зійшов на поріг, здійнявши на плечі дорогу і втому, всі радощі світу вляглися до ніг. Його не забули, його зустрічали: вечеря з вином — на широкім столі. Чомусь не казав про далекі причали, замкнувши в устах невідомі жалі. І всім було дивно, і жінка до ранку зітхала в даремній гонитві за сном. А він все дивився туди, за фіранку, де зірка по небу пливла над вікном.

«Фарбування хреста на весняному цвинтарі…»

Фарбування хреста на весняному цвинтарі, де кульбаби з могил, де в тюльпанах — джмелі, де камінний божок тихо грає на цитрі над зеленим вогнем, що постав із землі, де над нами — літак, і синичка гойднула пружну павіть бузку, що пахка і тремка. Це — солодкі міста поховань. Це минуле, що квітує з глибин. Це підземна ріка, що виходить на світ млосним запахом стебел (запах лаку й роси пряно лине з хреста). Отже, ті, що пішли, нам догідливо стелять посейбічні шляхи. Глибина? Висота? І зеленим горить їх свіча семафорна, а маленький літак п’є густі небеса. Ані слова про смерть — це всього тільки форма з вічним змістом: життя і джмелі, і роса.

«А це така любовна гра…»

А це така любовна гра: кружіння, дзеркало і промінь. Ти все одно підеш за грань, у чистий спомин, чистий спомин. Кружіння! Ніби й неспроста миттєвий дотик (диво стику!) — на луг життя і живота покласти б руку, теплу й тиху… Ми надто близько — марний знак, той запах Єви — не інакше! Ми двоє в дзеркалі, однак усе не так і все не наше. Бо вийду із дзеркальних меж — розвалиться хистка будова. Ти в чистий спомин перейдеш: слонова кість, роса медова.

Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє нетрями старого дому!.. Гобелени і гобої славлять пару невідому, ніби бачать нашу змову: кожен дотик — теплий спалах. І тоді ми знову й знову переходимо в дзеркалах. На годиннику з гербами, як завжди, година друга, крадеться услід за нами, може, туга, може, фуга. Повз портрети і портшези з нами йде луна від кроків. Ми кудись надовго щезли (двісті років? Триста років?). І, коли вже стане темно, з неопалених покоїв (я, здається, вівся чемно, я нічого не накоїв), у жаркі вогні неонні повертаємось навіки. Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…

Станси

Ті роки віддаляються помалу. Будинок наш був близько від вокзалу, а там — надсадні чорні роботяги — вночі гули незримі паротяги. Проз ґанок мандрували пішоходи, залежні від любові та погоди, несли свої плащі, печалі й плечі, плащі та шпаги теж були, до речі, бо всі ми зберігаємо надію на головну і трепетну подію. Акація (та, що зрубали згодом) була у згоді з віковічним ходом дощів і сонць і, як живе знамено, у шибах відбивалася зелено. А ще там був бузок — худе створіння, що чахло від листків і до коріння. Та раз на рік він терпнув ошаліло і квітнув, хоч воно йому боліло. (Доцільно ще згадати бузину — густезну, запашну і осяйну, і те, як затремтівши на кущі, веселка проступала крізь дощі.) Зима також у тих краях бувала — різдвяна і зухвала, мов навала, і віхола влітала всепроникна в холодні двері і намерзлі вікна. І в ліхтарях палали помаранчі, коли, громохкі відра взявши вранці, протоптували сніг після хуртечі, а по хатах ревли брунатні печі… Ті роки даленіють ніби притчі, та хто солодші спогади нам витче?..

Кольорове кіно

Немов із тьми, із мороку, з нічого — цю мить крізь нас прошито, наче нить, — з-над наших пліч — із прасвіту нічного — ріка, що сяє. Світло, що летить. На тло екрана, в надто білий спокій, на полотно, на ґрунт площинних піль воно летить по темряві безокій, воно містке, як сім’я або сіль. І в цьому залі, звідки світло гнали, де вуличний промінчик геть зачах, вібрують інші світляні канали і відсвіти блукають по очах. Екран розкрився — він розкрилля брами. Він погляди і душі так змістив, що ми, немов засмоктані вітрами, впадаємо в цю зміну перспектив, у зміну барв, пейзажів і покоїв, торкаємось вогню, землі, води… Але — не так! не тих! і не такої! Тут є стіна, екран — стіна завжди. Тому, коли в кінці розсунуть штори і крізь проходи в зал поллється день, йдемо, немов з підземних коридорів, по цигарки сягаєм до кишень. Виходимо, як повінь, як затока, і знову розмовляємо про щось… О дійсносте сліпуча і висока! Вчимось любити. Бачити вчимось.

Поет запитує

Любов к отчизні де героїть, — поет повчає земляків, але сирітства не загоїть рядок, що з неба їм злетів. Бо де вона, твоя вітчизна? Пече питання, мов трутизна: чи ця садиба многоцінна, чи ця Полтава провінційна? Ці вітряки і винокурні, ці килими левад медвяних, чи ці пухкі й вельможні дурні у тарантасах і ридванах? Чи ця імперія Російська, що під шпіцрутени лягла? А тюрм! а кріпостей! а війська! їм таки й справді несть числа. Чи ту якусь підземну Трою побачив, біль її та скін: Зробили з неї скирту гною, — він ще й жартує, чортів син! Це чорт глузує й помикає чи Божий смуток напосів? Тут Котляревський замовкає і пише оди до князів.

1 2 3 4 5 6 7-15