Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Ярослав Ґарсіа Лорка

Ти прогнав пегасика, мов пасинка, най собі летить конячка панська! Сніг упав, як піна з вогнегасника. Вірш запах, як пасіка чи паска. Був, як темна грамота із титлою чи земля під сніговим накрапом. Він тобі зійшов стовпом зі світла і повив тебе, як чистий прапор — не словесний порох, не абищиця, маєш нині світла понад міру, може, так ніколи й не напишеться актуальний вірш на захист миру? Все на світі — колія й баталія. Хтось про тебе скаже: мій предтеча. Та й кружляє однострунна талія — ти б її спинив, бо кровотеча. Та й слова, намовчані і зіткані із безсоння, шкарубкі й первинні. Та й шукаєш правду під позлітками, гостру, наче куля в серцевині.

Циган Василь

На чужих наречених — пояси,

мов табу. Зостаєшся один і над глиною постиш. Вилітає на площу нічний табун — скільки збіглося коней до тебе на посвист! Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад. З кольорової глини ліпи амазонок — щось горить над чолом (а чолом як Сократ), і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно — стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит, і промацав натуру в ключиці й гомілці, щоб украсти в природи цей тупіт копит і спізнати тотожність у дівці і гілці, щось міняв, кочував, покидав сам себе, полишивши у парку ставкових купальниць (там ще й досі одна романтично гребе) — не дивися в той бік, будь самотній мов палець. Будь, як небо, що пише дощами на склі, відпусти нам борги і торги, і потреби. Все змішалось: робота і глина, і хліб. Мов на площу табун, вилітаєш із себе.

Фотопавло

Чи легко упіймати застояне повітря провулків, архаїчних, немов дагеротип, коли твоя робітня — завалена дровітня, і не виходять очі, а іноді роти? І хто нарешті винен, що з нас такі моделі, що клацає намарне пащека-апарат? Таким, як наші, пискам — не місце у музеї, бо ми — не те що камінь чи дикий виноград. Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма наповнити душею і зберегти в роках… Яка уважна камера, яка чутлива фільма — просвічують бретельки і вени на руках. Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті, а з річкової твані волого світить рінь — коли навколо тьмяно і контури розмиті, потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь, потрібно трохи солі, щоб очі проявити, щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола. Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити! І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.

Футбол на монастирському подвір'ї

…такої зелені не бачено сто років, а може, й більше! Все вповите нею. Ліси кущів безмовні та глибокі. Вигадуй річку, просіку, алею, закриті, ще не впізнані. Можливі колона, арка й біла, мов папір, сумирна вежа, рівня дикій сливі (ростуть обидві з незбагненних пір). Так зелено, що смійся або плач між двох лісів, і невблаганний м’яч між двох воріт, і піт, і сухо в роті, і спів бджоли на нерухомій ноті. А втім, воріт нема. Є дві цеглини, затоптані в траву. І янголине та голубине пір’я у траві. І дві легкі кульбаби, тільки дві. Літає м’яч! Проте його немає, мов не було. Лише гарячий згусток живих секунд, і він повз нас минає, і трохи — в нас, і мчить у межі пусток. Така вже гра: на тлі рослин і стін, де вгадуються фрески, наче смерті, догнати плач!.. Він котиться. І він, мов літери, пощерблені й затерті, незримий слід і видих. Або дух. Або хоч м’яч, повернутий минулим у цю траву, між двох ожинних смуг, де під ногами схимники поснули, де крізь гілок цупке густе письмо побачиш річку (просіку? алею?). І ти, і я. Так близько стоїмо над глибиною, пусткою, землею.

екзотичні птахи і рослини

ЦИРК «ВАҐАБУНДО»

I. «Я продаю квитки на магів і на мімів…»

Я продаю квитки на магів і на мімів, я коло входу став з ключами, мов Петро. О діти передмість з устами херувимів! Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро! Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом, обсипані зірками й пухом із тополь, наповнивши завулки світлом і блакитом, скоривши Неаполь, Марсель і Леополь. Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда (мов еполет, сидить на ньому скарабей). Він — заклинач рослин, і світляна троянда, неторкнута й німа, росте з його грудей. Цукрова вата — харч для янголів і птаства, мов кокони Коканду, мов паволока хмар, — для приміських дівчат яка солодка пастка, аж світиться із них жадання, мов ліхтар. О діти злих часів, посіяні в огромах пастуших пустирів, де рейвах відлунав! Приходьте у шатро. Один-єдиний помах — і душі заясніють, як терен із канав.

II. «Я продаю квитки на блазнів і факірів…»

Я продаю квитки на блазнів і факірів, на мерехтіння ламп і хихотіння мавп. О власники грошей з обличчями вампірів, для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп». От акробатки Ле липке лискуче тіло звивається в кільце достоту, ніби вуж. А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло протне він вас ножами під оркестровий туш! Однак лише на мить (віват, панове смертні!): усіх вас оживить на грані чорних тайн приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів, гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн. І що почнеться тут! шизофренічні танці банкірів і повій, графинь і різників! 0 власники життя, о павуки у шклянці — для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків, піротехнічний шал! і димові завіси — це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма! І в ній немає дна! — черниці та гульвіси влітають у тунель, затягнуті сторчма…

III. «Я продаю квитки на коней та верблюдів…»

Я продаю квитки на коней та верблюдів у збруї золотій пошарпані боки. 0 пильні сторожі з очима страхолюдів, з очима без очей, з очима навпаки! У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних вологих теплих тіл, де ситий дух кубла, приходите і ви в службових пелеринах — землисті голоси і кров, немов зола. І звівши зимні очі на паперові зорі, де в’є високі петлі мотоциклетний ас, ви стежите сурму в ревкім його моторі — яку майбутню бомбу пригріє він для вас? Шукайте динаміт! Хай детектив залізе в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко. Він витрусить намети, халати і валізи — а звідти лише ластівки. І латані трико. Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни: листівки ластівок протяли стіни і дзеркала, немов укуси кажанів — на шиях ордени.

IV. «Я продаю квитки на цитри й тамбурини…»

Я продаю квитки на цитри й тамбурини. Втікає вам із рук ця музика ламка. О вуличні філософи і кав’ярняні прими! Це Соломії соло. Так тече ріка. Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги, І навіть — ніж лемур, що нявкає котом. Від неї ніжними стають руді орангутанги, і зорі замість дір пронизують картон. Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія. Трапеція тремтить, немов крило живе. Жив'eмо в цьому Вавилоні — кожен як уміє, ану ж вона зірветься вниз, чи спів на смерть зірве?! Таж ми без неї — тлінь, безлика й без’язика, що на тісних торгах міняє імена. О містечкові віршарі в розбитих черевиках! Ви кожному скажіть, що є у нас вона. Є голос! І любов!.. Але я замовкаю. Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля. Я зупиняю механізм. Я касу замикаю. Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.

Пані капітан'oва

Капітанська вдова мала білих мишей в закапелку дірявої кухні, а ще в неї був канарок Мішель і носовички трикутні. Втім ніхто не знав, де ночує вона, по яких катакомбах приносить офіру? Шльома Фішер подеколи давав їй банан, або інший овоч, або фіґу. (А найстарший з-поміж Андруховичів ще й хліба давав до овочів.) Королева завулків у веретті одінь, капустина в лататті хустин. А той капітан — що він був за один, певно, вмер молодим і пустим? І тому вклякала пречиста вдова перед вівтарем зимної студні, щоб глибинна летюча священна вода змила з неї ці свята й будні. А тоді розгортала полотна хустин на рослинних ребрах решіток і привселюдно сушила ці герби самоти, недоречна, як пережиток. А не стало її — та й Ринок зачах, лиш піски аравійські слід її замітали. Відлетіла, кажуть, на білих носовичках. А ще кажуть, поховали її санітари.

Старий Олійник

Ремонт парасольок — це водночас і розвага: розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове, і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява, читаєш дощів колишніх вицвілі букви. Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру, туди несе парасольки все місто меланхолійне. Засвічуються в шовках амури або лемури, як тільки вимовлять люде його наймення олійне. Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти: магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!). А є парасольки чорні, як провінційні гризоти, як діри на дні галактик або ворони. Тому він любить під кайфом читати нотацію, таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти, коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію, де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти. Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок? Питання надто дражливе для мандрівних філософів. Та дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк» він три війни пережив і царювання трьох йосифів. Так само колись без дозволу покине замшілу нішу і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних, пройде і кане за рогом у споконвічну тишу, коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!