Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Спостереження самотнього

Сліпих було — 16, глухонімих — 7, недорозвинутих — 2, божевільних — 1.

А. Шарловський. «Станіславів і Станіславівський повіт: Статистичний довідник», 1887

зате у повіті повно іншого дрантя площі лежать потоптані зранку по святах панни стоять на панелі так ніби франція там де лікарня і школа для француватих крім того ніхто не злічив чи до місяця близько прапор на маґістраті зіпрано блякне добрі жандарми схожі на василісків тому й місцеве населення вкрай перелякане крім того ніхто не знає чи близько до львова навіть поштові карети ні в сих ні в тих плине юрба голодна сумна стоголова скільки ж у ній насправді скупих і тупих щоправда й таких чимало які з-під німбів повчаннями всюди сіють роздерши міх а ще спізнілий годинник усіх забімбав яким є справжнє число сліпих і німих скільки до того ж таких що могли б літати а

так сидять не вилазять з-під бідних стріх в затхлім вертепі ласих і череватих скільки ув’язнено білих світлих святих тим часом в мені минає тутешня пам’ять і ніч по якій блукаю не має дна світиться з неї хіба що сорочки рам’я біла крохмальна цупка тісна гамівна

«Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак…»

Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак, поночі крався у вежу, з якої все видко, — сходи рипіли, тремтіла над оком зоря. Все, що ти можеш — пізнати невидимий рух війн і чуми, і вогненних коліс на таємному атласі ночі. Все, що ти годен — здійматись у вежу, папі писати цидулу про недорід і розмовляти латиною там, де від тебе чекають самопожертви. Пахло щурами. З вежі виднівся космос. Юрцьо, ректор Болонського etcetera, бачив у небі всілякі країни світу. Все, що ти бачиш — хіба що хвіст від комети, яка розцвіла над чернечими снами Європи. Все, що ти видиш — хіба що качан, дірка від бублика, слід чумацької валки, що споконвіку мандрує в нікуди з пропахлих вогнем україн. Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур, два костели, дзвіниця і церква Святого Юра. Все, що ти годен — закрити при цьому очі. Згусла в сорочці рана, дірка понура, всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі. Все, що ти знаєш — калач, переламаний навпіл, не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода. Небо запнулося чорним. Дописуєш Папі: сього року, здається, знову рушить орда…

Посли

(З «Кишенькового Яворницького»)

чи траплялося вам розчерепити вазу у царициному покої в петербурзі та ще й на очах у цариці вазу преслічну богемського кришталю прикрашену на її царське замовлення всілякими купідонами і копитатими фавнами а я от розчерепив ненароком звісно коли клякав на праве коліно аби ручку премонаршу облобизати прости мамо кажу кров’ю отсю провину змию а як не можеш то в сибір зашли буду тебе звідти ще більше любити а вона ж на те нічого тільки пальчиком так покивала ще й рученьку подала усе відразу простила дуже вже їй полюбилось як ми співаємо як гопака танцюємо

Підземне зоо

Живуть під містом, наче у казках,

кити, дельфіни і тритони…

Б.-І. Антонич

Живуть кити під містом. І тритони. А ще — дельфіни. В сутінку глибин, в западинах, де чорний місяць тоне, де вибрано породу з порожнин, вони живуть — міноги і мурени, сирени, восьминоги. І смиренне сліпе суцвіття губок та медуз — у вирвах шахт, у ямах наших душ. Живуть під містом леви, жовті й сонні. Сховала їх розпечена трава. Летючі зебри, антилопи й коні цвітуть на дні пасовищ і савани. Живуть також під містом крокодили. Заплутані в ліан солодкі жили, тріпочуть тіні мавп або папуг. І сотні сотень мух, мурах, ропух. Живуть під містом зебри і буйтури, ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь. Сайгаки й сарни, пасерби натури, пасуться на межі нічних угідь. І мамонти, сумирні, мов корови, і мастодонти. Кам’яні діброви двигтять від них, тремтять, як тепла твань, вони сюди втекли від полювань. Живуть під містом люди. І прочани, і міщухи. І крила в рукавах. Розкручується знову копійчане порочне коло вицвілих розваг — усе так само. Пиво ярмаркове, скрипки весільні, ліхтарі, підкови, цілунки, плач, кохання і пітьма… Під містом. Тільки міста вже нема.

Зміна декорацій

У приміщенні церкви відкрито вокзал: почекальні, лампади, ікони, кабіни. Перелюднені хори гудуть, мов казан, а в касирок вуста, як фальшиві рубіни. Туалети і фрески. Колишня зоря закотилась у тлін, мов Марія у чорнім. Відчиняєш, як двері, врата вівтаря — і виходиш, і ходиш по першій платформі. А на ній — протяг'u, паротяги. Свічок пересохлі світла, як пісні на бенкеті. Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок пролетарський пророк у червонім кашкеті. У приміщенні школи відкрито готель: там завжди хтось із кимсь укладається спати. Сталактити волого пульсують зі стель, старшокласниці прагнуть солодкої вати і, сплітаючи русла заламаних рук, опановують суть природничих наук. У приміщенні замку відкрито шпиталь: там гуляє лицарство в потертих піжамах, мов побите вогнем чи познімане з паль, і діагноз готують на них, ніби замах. Адже в кожній з нічних півосвітлених веж їх лікують від стиду. І цвяхами теж. У приміщенні цирку відкрито завод: там летить над верстатами гордий народ у блискучому гримі — від вуха до вуха. У приміщенні неба відкрито тюрму. У приміщенні тіла відкрито пітьму. У приміщенні духу відкрито розруху.

«Весна виникала, де тільки могла…»

Весна виникала, де тільки могла: трава на фронтонах, дощі і сухоти, і тепла бруківка. Весна була зла. Заблукані танки і рештки піхоти вертались nach Osten. Черешня цвіла, і груди, сповиті в паси портупей, зітхали в жаданні нових епопей. Костел описали — від нефів до веж, а все ж залишили стояти на площі, забивши дошками всі двері, а все ж виносили мармур і крила, і мощі — все золото чаш і шовковість одеж, всю темінь вина і кривавість корон, і мумію графа у шапці з пером, серця пілігримів, сідниці блудниць, правиці рубак і синиць із очниць, мечі, дароносиці, книги і фіги листок з антикварного лона Ядвіги, покривлені м’язи і німби святих — усе це призахідне тління Європи виносили геть. Мов у піч, мов на допит — жбурляли в машини. Ти вчасно затих, а потім озвався, хрипучий органе, тебе розкрутили на тисячу труб, тебе прикладали до вуст, як до рани, ці душі найменші, ці діти з халуп, з підвальних яскинь, де каміння і плющ, з низів, de profundis, ти виник пискляво. Тебе на свистки і гудки розпиляли, і ти засурмив з-над катуш і калюж, з міського підпілля, де ніч і сухоти, де квола весна зеленіла зі стін. Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти, аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін.

ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(Темниці)

Липи в час доцвітання стоять золоті, безгомінні. «Було тут кілька темниць», — сказав Неборак. О відлуння колишніх льохів з назвами, як у дівчат чи винарень — «Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша — «Татарня», де очі вмирали найперше, і світло ховалось під пахви, в роти без’язикі! Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не меморіал. І не річку загнано в труби. Хоч кожен з нас міг би сказати: «Липи в час доцвітання — зорі, що гаснуть. Повні трамваї дівчат».

(Річка)

Зійшовши до річки, ми воду торкнули руками. У липні так любимо тіло води, що втікає між пальців. Сто млинів було там, сто млинових коліс і зелені застояні плеса, де риба ловилася в руки. Очерет, наче царства, держави з латаття — усе було річка. Теплі схови в піску залишалися наші й не наші, хололи до ранку. Скільки нас не збулось, переходячи міст понад Полтвою, скільки перейшло через міст і назавше пропало в гущавині правого берега?

(Цвяхарня)

Хтось казав: «Ми не ті. Ми присутні в тунелях і вікнах, але нам не дійти до старої цвяхарні за рогом». Зостається сідати на сходах, співати. Може, так подолаємо стіни, припнемо голоси до камінних цурпалків і витремо очі? Може, так і почують нас ті, що чекають за рогом? Зостається шукати себе, і останній сірник, що в найдальшій кишені, колючий, як цвях.

(Пиво)

Ми терпляче прожили годину липневої спеки. Мотоцикли минулих епох і старі арбалети лишились позаду. Золота незасвічена Роза [1] . Й сімсот неспокійних та спраглих атлетів з пересохлими вусами й нервами. Пиво, рятуй нас! Купання для гострих твердих борлаків чоловіцтва в загарбаній вежі. О як ми слухняно чекали! Кожен ковток є причастям. Рани від стріл проступають під сорочками.

1

З о л о т а Р о з а — найбільша синагога старого Львова, зруйнована у Другу світову війну.