Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

16. «На Різдво в Україні діються речі…»

На Різдво в Україні діються речі потаємні й вічні. Скажімо, місяць виявляється зайвим, тому Святвечір переходить не в ніч, над якою в'uсять херувими сонні, а в ніч — як море, по якій навряд чи спроможні трії мандрівні царі, подолавши гори, своєчасно встигнути до Марії. Це, однак, не значить, що все даремно, всі прогнози, прикмети цілком опуклі. Попри те, що зимно, і те, що темно, неминучим є чудо, скажімо, в Дуклі, чи де-небудь. Це, як і з’ява комети, як сама зоря, що провадила, пасла пастушків, ягнят, як і всі предмети все збувається: Йосиф, яскиня, ясла, коляда збувається, сіно, свічка. А проте лише у вертепній скрині, до якої доступ і вхід крізь вічка, бо насправді нема яскині. Нині я, здається, готовий прийти з дарами, хоч діряво в кишенях, а в небі сіро. Тут

мене ловили вітрини, брами. Треба їхати. Може, сконає Ірод.

17. «Із останніх новин: сиджу й ворожу…»

Із останніх новин: сиджу й ворожу на І Цзіні, гортаю окультну пресу, вліз в якесь товариство, здається, в ложу — ніби в лажу, справили чорну месу — нецікаво. Втім викликали духів. Потім хтось із Німців, здається, Шиллер, тарілки побив (а пляшок не рухав). Я пішов. Уночі мені снився трилер, хоч останнім часом лиш еротичні сновидіння маю, пускаю соки — це приємно. Панни у снах дотичні до поривів чистих, палких, високих. По обіді дідько надніс Серьожу — це такий, що миє клозети, хронік. Мав до хліба. Питався, на що ворожу. Протринділи з ним, як бійці у схроні, аж до смерку. Солодка розмова дружня! При вині стаємо усі братами. Він пішов, забравши своє оружжя — всякі відра, мітли, щітки з дротами, він пішов у ніч, він пусту склотару теж забрав, мерзотник. Пішов він на хер! А в мені хтось тужно терзав гітару. Семенко сказав би, що парикмахер.

18. «Про театри, цирки та іподроми…»

Про театри, цирки та іподроми не писав тобі ані слова. Й не буду. Є вагоміші драми, себто погроми: на прохання люду повісять Юду чи каструють Будду (яка різниця?) на вимогу нарсуду в ніч солов’їну. Я щодня тут їжджу попри в’язницю. Мене вчать любити всю цю країну. Мене вчать: найменша сльоза дитяти важить більше, аніж усі Бутирки, взяті разом з Луб’янкою. Слід читати епілептиків. Небо з-поза кватирки є тотожним небу з-за ґрат. Це рівні величини в байдужості і красі. Я тут щодня проходжу попри катівні, а мене все вчать: Месія, Росія… Вчать мене: свобода — лише хвороба, щось таке, як сифіліс або навіть — як червінка. Зрештою, це оздоба до в’язниці, якою натхненно править сам народ і сам же сидить завзято, як спортсмен, зацікавлений у режимі. Шапки знято. Голови стято. Свято. Це коли в божевільнях сплять одержимі.

19. «Ветерани, що пишуть вірші, скарги…»

«Ветерани, що пишуть вірші, скарги, одаліски, що поночі йдуть на лови, аноніми, що вкупі становлять черги, франкмасони, що в’ють павутини, змови, пушкіністи, твердим розчулені знаком, патріоти, над пійлом пониклі в думах, юнаки, що б’ють або ставлять раком, пияки, що знаються на парфумах, росіянки пишні, з яких купецьке випирає щоками, грудьми, задами, кавалери їхні, також опецьки, імбецили з рисами далай-лами, всяка інша потолоч, інше дрантя, всі на світі раси, народи, люде! Я втомився від кремлівських курантів. Прощавайте, завтра мене тут не буде. Прощавайте, всі! І ти, круглолиций, що згори, як манну, даруєш укази. Я, можлива здобич твоїх міліцій, я боюсь, що вони застосують гази. Прощавайте, храмів хрести щербаті, під якими тужив я і вив совою!» Ці слова я не викричав на Арбаті — десь вони замерзли понад Москвою.

20. «На останні гроші придбавши лайнер…»

На останні гроші придбавши лайнер, я вбираю очима, писком і мозком вознесіння в небо стрімке, негайне. Піді мною, як кажуть англійці, Москов. Я злітав, а знизу мені махали сто розлук, сто крил в екстазі шаленій, рок-зірки, блудниці, посли, генерали, цар Іван і цар Пушкін. Безсмертний геній теж махав з постаменту (прощай, друзяко! Вже тебе не побачу. У нас під Львовом тебе скинули з неба недавно яко шарлатана і блазня, як мотлох, словом). Я злетів. Чи протягнеш, Москво, без мене? Що поробиш — мушу бути південніш. Залишаю слово своє вогненне. Все одно без мене буде нужденніш у твоїх безоднях, кохана Мекко, до якої вбогі плазують плазом. Але ти від нас уже так далеко, що стає маразмом «навіки разом»! Добрий вечір, небо і хмари з вати! Спи спокійно, місто кольору крові! Я лечу додому колядувати. Ірванцю назустріч, Неборакові.

індія

1. «Індія починається з того, що сняться сни…»

Індія починається з того, що сняться сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони — наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом. Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води, або голос, який шепоче: «Устань і йди!», але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом. Індія —

це не зовсім півострів. Це материк, що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник не враховують факту, що світ оповитий Нілом. Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав у театрі Бога. І, видно, час не настав — площину нам легше вважати кулею. Тілом. Ми вважаємо кулею те, що пласке, мов корж. Але ти, почувши різке й наказове «марш!», добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти. І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк, і вони в поході співають приблизно так, як анг'eли у небі нічні херувимські концерти. Площина — це пустелі й царства, хребти, міста, над якими лишень атмосферна густа висота в сім ворожих небес — і яка з них розрада чи манна! Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз, виноградною впертістю кручених, битих лоз ти проб’єшся туди, де доречне слово «рахманна».

2. «Марко Поло казав неправду, коли…»

Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллям пітьми і тибетом імли привели його далі на схід — до Китаю. Шлях його, безперечно, — то блуд петлі. Марко Поло, певно, спав у сідлі. Адже далі на схід немає землі, адже Індія — це межа, це те, що скраю. Про який там схід можна казати, якщо є стіна, за якою велике й німе Ніщо, і Воно не любить нас не знати за що, як здається нам, бо насправді Воно ніяке. Так що тут зупинка для прощ і пущ, і останній камінь, і дощ, і кущ, і тому гординю в собі розплющ — ця стіна не з тих, які беруть зарізяки. Ця стіна — це примара така, об яку розсипається Азія з її масивом піску, розбиваються валки всі об неї, стрімку, а над нею вже інший вимір: там Бог, світила. Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка, поки віриш: на світло, немов з мішка, можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.

3. «Увійшовши в хащі, де повно птиць…»

Увійшовши в хащі, де повно птиць, уяви: природа — майстерня Бога, по якій блукає твоя знемога. Все, що можеш ти, — це упасти ниць. Невблаганна зелень зійшла, як мор, як потоп, як піна, слизька на дотик. Ці рослини горді. Вони наркотик. Ці рослини схожі на хор потвор. «Але що там зелень! Вона — це тло для рептилій, гемонів. Я вбираю це гниття, цю розкіш — праобраз раю, де не все збулося й повсюди зло». Ти, що маєш меч і до нього дух у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій, розпанахуй гемонів, гарпій, фурій, розтинай пітонів, немов ропух! Бо якщо вже тут збожеволів Бог і вінцем творіння цей бестіарій, де яріє регіт чортячих арій, — ти повинен цим падлом встелити мох! Ти повинен вийти з хащів, пок'u над тобою Пані Ясна пребуде. Ти, що світло маєш в очах приблуди, мусиш вийти на срібло — і навпаки.

4. «Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз…»

Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз, повільна і в’язка, немов рослинний слиз, коли твоя рука багром тримає спис. І дивишся в ріку, і бачиш не рибин, не мушлі на піску, що світяться з глибин, не лілію тяжку і ясну, мов ясмин. А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці — самотність у човні з жердиною в руці, своє лице на дні і рану на щоці. На берегах цих вод живе химерний люд: покручений народ впав на рівнину тут. Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд! В них тисячі принад: копитця, мов у кіз, кохання через зад, а їжа через ніс, у них немає «над», у них темніє ліс. В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар, в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар, в них шестирукий бог і довгорукий цар. Хто розв’язав цей міх і випустив на світ знічев'я, мов на сміх, цих власників копит, хто дав їм для утіх жадання бути «під»? Захищений плащем, тримаючись багра, пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.

5. «Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів…»

Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів, грифонів, піфонів і те, як шаліють коти, обернуті в духів, поява комет і циклонів — ознаки, що дихає пекло десь поруч. І ти знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости, і хто його знає — чорти і хорти, і хвости. Хрести себе знай ненастанно — сто сорок по сорок разів. Ця виправа для тебе воєнна, за поли плаща і за плечі хапає геєна, за піхви меча і за лікті, і чуєш: «Плати!» Гей, ви, там на небі, поглухли?! Святі з висоти втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно. Анг'eли женуть, як воскреслі пілоти, — по три, а то і по п’ять, і по сім, і цвітуть непогасно мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри, і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі: дерева все вищі, птахове все ближчі й дари щоразу солодші, вагоміші. Це прапори, тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі, і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною поверхнею піднятий все-таки, над площиною, і вже не вернешся, хоч кров’ю зійди, хоч згори! Тобі залишається рівно світити згори.