Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

6. «Я ночую тут у такому домі…»

Я ночую тут у такому домі, де живуть прозаїки і поети. Це не зовсім те, що жити в Содомі: групівщина, збочення і мінети тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти з італійських фільмів, книжок, де кралі так відверто лізуть в ліжка і в авта. Тобто тут це все на рівні моралі. Ця оселя має ознаки пастки, по якій гуляють сонми лунатів. І коли не дійдеш — можеш упасти де завгодно або в чужій кімнаті, під чужими лампами, або в ліфті — вгору-вниз мандруєш на кожен виклик, поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті, трохи крові пустивши, до чого звикли. Вихід є, здається, один — ступити в порожнечу, в ніч, але це те саме, що з вікна ступити, як цвях забити. Вся Москва для тебе гавкає псами, вся пустеля з попелом всіх імперій — ти летиш, мов камінь у воду

тьмяну! Але це, однак, лише на папері. Я на це не зважусь навіть і сп’яну.

7. «Є інакший вихід — іти в науки…»

Є інакший вихід — іти в науки, як вожді в народ, тасувати книги, і якщо бракує під боком суки, тобто дівки, з якою маєш інтриги, і якщо твердий твій духовний стержень, і якщо спроможний магічний корінь, то можливим є потік спостережень, відображень, вражень і перетворень голови твоєї з дурної на мудру. Все залежить від якості зосереджень. Цю кабалу знань, як небесну пудру, головне приймати без застережень. Я, скажімо, дізнався, що таке вірші. Це — не рани слів, що пахнуть волого, і не ритми снів, як гадають інші, і не поле битви з єдинорогом, а молитви до Когось, Кому не віриш, і тому вони мусять бути нудними, але чесними. Вірші — це як офіри для богів, котрі згордували ними. Я також дізнався, що вчасно треба розпізнати чорта, його гримасу. За контакти з ним тут ламають ребра, але від контактів немає спасу.

8. «Розкошую тут, як фалос у лоні…»

Розкошую тут, як фалос у лоні, у тутешній культурі — від ахів до схлипів. Це немов без фраку бути в салоні, де товчеться безліч розкішних типів, переважно з Півдня, із малоросів, про яких тут знають із анекдотів. Загалом їх тут мають за ескімосів, папуасів тобто, за ідіотів. Але є й між них фигури вагомі, що змогли сяйнути чемно і вчено. Феофан Прокопович, відомий гомік, Розумовський-старший, відомий тенор, чи, скажімо, Гоголь або Гребінка, і якщо полізти вглиб коронацій, — Катерина Друга, відома жінка, тобто курва, сприяла зближенню націй. Я дізнався тут про темні чи явні махінації з духом. Це схоже на пляму. І настільки тут усі православні, що я врешті схиляюся до ісламу. Вже обдурено тисячне покоління, це природно й не надто великий гріх їм. Я дізнався, що ми з одного коріння. Себто Київ колись так само був їхнім.

9. «Мандрувати тут у середньовіччя…»

Мандрувати тут у середньовіччя — все одно, що за князем повзти обозом. Тільки знай дивися в кожне обличчя: ці хлопаки описані ще Ломброзом — щось таке злочинне, таке причинне прозирає з їхніх сумирних писків. В них минуле каторжне, судочинне — словом, вони схожі на василісків. Осінь — це дорога кудись на північ: на деревах спалах марніє, гасне. Тут інакший час і не діє Гринвіч, але ти мандруєш. Буття прекрасне, хоч темніє швидше, аніж повсюди — що чорніше небо, то ближче до хана. Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди: їм важливий сам принцип — не кров, не рана. Князя можна забити, скажімо, в лазні чи мечем на сходах, або на ловах. Тут ліси сприятливо непролазні — кількість мертвих полічиш лише по вдовах, на деревах всохлих, яких, щоправда, значно більше — з таким гілляччям калічим, ніби хтось крізь них невблаганно падав. Тут усюди пахне середньовіччям.

10. «Україна ж — це країна бароко»

Україна ж — це країна бароко. Мандрувати нею — для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б ти їхав, бачиш наслідки: мури і житла хворі ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні знаки. З криниць повтікали зорі, тобто їх нема, криниці відсутні, але є сліди, і це дозволяє подавати прогноз у вигляді віри в неминуче. Тому що наша земля є чимось більшим, аніж сорочка для шкіри. Це підпільне бароко влаштовує опір і цвіте шалено навіть в уламках, хоч забуто нас і мовчать в Європі. Катувати зручно в палацах, замках, а в каплицях тісно. Тому каплиці — це найперший крок углиб України. Мені видно все з чужої столиці. Все на світі можна підняти з руїни, крім живої крові, як ми вже знаєм. Напиши, чи всі живі і здорові. Чи літають ангели над Дунаєм, чи дощі у Львові, чи досить крові.

11. «Взагалі ж я не проти помандрувати»

Взагалі ж я не проти помандрувати. Не тому, що не син землі своїй рідній, а тому, що корисно ночувати то в півкулі західній, то у східній, зупинятися

в лісі або в готелі, заглядати в мапи, всілякі схеми, визначати азимут у пустелі (головне — завжди пам’ятати, де ми), по найтбарах шастати, галереях, купувати колу, жувальну гуму, розумітись на вантах, себто на реях, на циганах, євреях. Загальну суму витрачати легко на квіти примам, герцогиням, курвам і телебомбам, і любов читати у них під гримом. У містах, де площі півколом, ромбом, наслухати під арками ритм елегій, розрізняти, де тойота, ямаха, понад Райном пити райнвайн під реґґі, на Багамах молитись до Бахуса, Баха, всюди слухати й Моцарта, і до Бога промовляти з різних церков, соборів. Мрія ця духовно убога. Це я, певно, знову захворів.

12. «А тим часом я мандрую Москвою…»

А тим часом я мандрую Москвою, де метро трагічне і стратегічне, що не є такою вже і лафою чи халвою (слово яке магічне!), адже це всього лиш система сховищ у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно, щоб такий собі простий Андрухович розкусив систему. Й коли о пів на першу ночі ходиш підземним холом кільцевої лінії, ще в тридцяті героїчно зданої комсомолом, тобто зеками, згадуєш не Буццаті і тим більш не Кафку, а щось дорожче, як, наприклад, розстріли, наркомати, портупеї. Вітер тебе полоще, і стоїш роззявлено, мов Хома ти, Брут, в якого пнеться сторчма волосся від нічного жаху порожніх станцій, стратегічних ліній, що досі носять імена убивць, шахраїв, поганців. «Це, — казав професор один зі Штатів, — історичних праць моїх персонажі». Я не хочу вживати імен цих татів. На вустах лишається присмак сажі.

13. «Я програвся в карти, а це ознака…»

Я програвся в карти, а це ознака, що святий Юрко зі мною в конфлікті. Вічно має мухи старий рубака! Але я не клянчу, тим більше ліктів не кусаю, бо, друже, не ревний я учень там, де вчать науки про вертикальне. Мене більше цікавлять вузли сполучень, переходи духа в матеріальне. Надивився днями крутого порно і спромігся заснути аж пів на п’яту, після чого збудився; на серці чорно, а довбешку варто віддати кату чи якомусь модному шарлатану — хай вилущує з неї віршів сигнали, чим тутешній люд заведе в оману. Моє тіло, засмагле і досконале, особливо по пояс, а може, й нижче, пропадає всує, хоч гідне грека. Самота моя — це як зимне днище. На поштамті глухо, бодай переказ. Ти також не пишеш. Гадаю, знову маєш бестію — серце тобі украла. Я собі поставив таку умову: до Різдва добути — і дати драла!

14. «Скоро свято — вся столиця російська…»

Скоро свято — вся столиця російська закипіла так, мов повстали гнані і голодні. Я собі нагадую псиська, що натрапив на слід цитрин, бананів, і, спрямований чітко, як у безмежність, я собі здаюся майже трамваєм. Нам, їй-богу, потрібна вкрай незалежність: торгувати з Кореєю, Парагваєм, Палестиною, Хиною, Барбадосом, у портах над Понтом (Херсон, Одеса). Каравани трюмів із кальвадосом, коньяку і хересу буйні плеса, і, крім того, перець, імбир, гвоздика, чорне дерево, біла слонова кістка… А поки що — ця біганина дика по чужій столиці. І погляд псиська. Та й, сказати правду, пан Єлисеїв став не той, що був, не ті ананаси, а на нас поклав, як кажуть в Расєї. Анаші нема. І юрмище, ласе до видовищ, хліба (знак метрополій!), невтоленно жебрає крихти, фрукти. І надходить ніч у столиці голій. Це послання можеш віддати в друк ти.

15. «Тут колись був рай: цвіли ресторани…»

Тут колись був рай: цвіли ресторани, а також і кнайпи, звані «трактири». Чоловік, якому це сіль на рани, говорив: «Мені шістдесят чотири, як співають „Бітлз“, але я потроху поборов спокуси, як Бога Яків. У пивничках цих прожив я епоху, ми кружляли пиво, берляли раків». Що йому сказати на ці зітхання? Все на світі тлін і марнот марнота, все минає — пиво, життя, кохання і бухання. Мрія для ідіота — зупинити час. Минають кар’єри, офіцери, п’янки, минають раки, золоті погони, епохи, ери. Як казав Махно, все воно до нічого. Зостаються діри, мов чорні жарти, сіль на рани, спогади, дно у пляшці. На постах прогулюються сержанти, вони люблять бити кийком по ляжці. І від того темно стає на серці, в голові розруха, в ногах судома. Чи вернуся я, чи загину в герці? Чи Різдво я зможу зустріти вдома?