Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

3. «Тільки ж є нарешті й поверх третій…»

Тільки ж є нарешті й поверх третій: це поля, що світяться здаля. Кожен з нас там їздить у кареті і співає легко: гоц-ля-ля. Там Петро баламкає ключами, сторож парку, вертоградний зух. І летять Архангели з мечами — чисто, мов комети — так, що ух! Там почвари, гемони й ґевали геть запали в гепу — і гаплик! Тільки мучить видиво зухвале: Панночки, яких ми цілували, і Земля, що втнула з нас Музик.

Пошуки вертограду

Ще трохи — і ти збожеволієш від щастя продиратися крізь оці кущі. «Суниця, — повторюєш, — малина, порічка, ожина, ліщина, аґрус!» — знову, як заклинання — спочатку. Сполохані птиці, деякий час покружлявши, сідають тобі на плечі. Мурахи повзуть угору стовбурами твоїх ніг. Ще трохи — і ти затремтиш від насолоди вмирати у цих кущах, гладячи теплих лисиць, які перебігають стежку, ще трохи — і ти переступиш… Межа

вертограду невидна. Її, можливо, й немає, хоча старий Петро стоїть, мов опудало, відганяючи від саду всіляку потолоч, охочу поласувати ябками. Твоє кружіння колись виявиться недаремним. Залишаючи на шпичастих гілках рештки сорочки і шкіри, прослизнеш-таки в найгустіші чертоги кисню і світла!.. Як і колись шепотітимеш, мов заклинання: «Бузина, калина, чорниця, шипшина, бузок!» Впізнаватимеш кожен прожилок на листках і кожну ягоду, і піщинку, бо всьому є своя назва — яко на землі, так і на небі.

вірші з приводів

Піснь про пана Базя

З рекламного відеокліпу матримоніальної фірми «Базилевс»

Всемогутній Базю, боже інформації, всі ми підлягаємо таємній реєстрації: біле непороччя квітів конфірмації, наші струси, пристрасті, стреси і прострації. Всемогутній Пане! Мерехтиш зорею! Віруємо в диво ми матримонійне. Як здобути щастя, а не гонорею, і гніздечко звити тепле й гармонійне. Рефрен: Молимось на Тебе, мліємо від Тебе, сльози осушаєш наші, мов атр'aмент! (фізичні вади, духовні потреби, розмір черевиків, бюст і темперамент). Кожній собаці — рожеву кістку, комусь на вічність, комусь на годинку, стрибучому карлику — баскетболістку, худому брюнетові — тлусту блондинку. Все про нас відомо й чітко занотовано, списки й картотеки мудро застосовано. І комусь поліпшено, а комусь попсовано, і когось погублено, а когось врятовано. Все для самотніх! Базьо ґварантує райські вольєри з кропу й сельдерею, рани заслинить, хвости перебинтує — Ось Він Понад Нами Мерехить Зорею! Рефрен: Молимось на Тебе, мліємо під себе, сльози осушаєш наші, мов атр'aмент! (духовні вади, фізичні потреби, вага без черевиків, обсяг, темперамент). Кожне подружжя — в рожеву клітку, цвіте родинності квітка-химера, доцентові-педику — неповнолітку, студентові-медику — вдову мільйонера. Вінець творіння — вихід на рандку. Зітхання в гущавині після смерку — люби квартирантку або лаборантку, або бригадирку, або інженерку! Даруєш кохання небесну манку, і ми потрапляємо в цю приманку: кастратові-тенору — німфоманку, глухому сатирові — меломанку, а неврастеніку типу маніячного — працівницю заводу коньячного. Пане Базю! Ти гориш, ніби прищ. Пане Базю! Мерехтиш? Мерехти ж!

Ляментація, або плач Патріарха на Святе Різдво р. Б. 1992

Як відомий вам корифей карнавалів, що спізнав міста від веж до підвалів, я шанований вами бував повсюдно. Але нині, в час дебілів, ґевалів, як один з відомих вам бабовалів прохриплю отут привселюдно: Дорогі кияни і ви, львів’яни! Я забув, коли напивався п’яний, я забув, як смакує чарка. Солов’їне горло чи олов’яне — все одно слід мочити, оскільки я не просто так отримав сан Патріарха! Патріарх не може жити в неволі, Патріарх повинен жити в Тиролі, при дворі в короля Олелька. Виконання в суспільстві моєї ролі є тотожним вживанню до хліба солі — проковтни, в кого ширша пелька! Я багато не багну, а прошу чемно, щоб мені не чутися під’яремно, я для творчості мушу мати горівку. Щоб амури не тріпалися даремно, Патріархові мусить бути гаремно. (До під’їзду прошу таксівку.) Патріарх не протягне і дня без свята. Відчуваю: зараз (а сніг — як вата) три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю. Голос ангела в небі чи спів кастрата? Обніміте ж, брати, найменшого брата — молю вас, благаю! Бо мені здається, що, бляха муха, стало пусто в оселях Святого Духа — бачу це як нащадок герба Андрухів. Патріархові тужно, а ви, псяюха, заліпили воском серця і вуха — переїду в країну духів! Я не прошу їжі, а прошу тиші. Уночі на кухні шкребуться миші. Три царі бредуть, як примари піші, і сидить зоря у душі, як в ніші. І рядком єдиним, як бовдур, марю: Добрий вечір Т'oбі, Пане Господарю!

Пам'ятник

Я помру в Парижі…

Сесар Вальєхо

Ми помрем не в Парижі…

Наталка Білоцерківець

Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помр'eмо, а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо. Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді. Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства! Заганяти поезії прутень у дупу добі, малювати свій герб на розгавканих писках дебільства, розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі. Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові — і так само на всіх постаментах і тронах земних. «Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» — запитає зненацька один із туристів дурних. Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз: ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син! Нас на цоколі троє — четвертий на цоколі Фалос (це, здається, філософ такий давньогрецький один). І навіки застигнемо ми в божевільному Львові — перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу — мов ріка! І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові, і небесна ворона обкрапає Неборака.

листи в україну

1. «Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу»

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу. Моя ніч — ніби голка у горлі вічна. Я собі підчепив тут одну хворобу. Нею можна пишатись. Вона психічна. Ця психічна хвороба, тобто кохання, всі ознаки її описав Авіценна: не дає дихнути синдром махання і потреба здохнути здоровенна. Я нормально писав непогані вірші, міркував про найтоншу тканину прози, а тепер мої рими щоразу гірші і до «прози» римуються в мене «сльози». І лежу мов мішок я. Чорнію, худну без повітря, світла, тепла, привіту. Я розклав оцю журбу многотрудну на півкулях мозку, мов карту світу. Помолися ж за мене в кватирку Божу — ліпше всохнути, впитись, нажити грижу. Я з розпуки тут ошаліти можу — вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу. Любий друже, приїдь, порятуй і вибав! Привези мені морфій, тютюн і тишу. Я конаю тут, як остання риба. А про інше все ще тобі напишу.'e

2. «Це столиця держави. Тут досить людно»

Це столиця держави. Тут досить людно. І не досить з'eлено для ботанік. Хоч насправді це ніби судн'o (чи с'yдно?), не так ковчег воно, як титанік. Досить людно, й тому нестача киснева. Як і всюди, найбільше невдах і дурнів. Кожен з них, не добігши до брами неба, має право на прах і на місце в урні. Я, здається, писав, що вдягаю робу. Я, крім того, навчився слова «глаголю», пити квас, осягати душу народу і ходити синім від алкоголю, грати в карти, чифірити (рок до ранку), пити спирт, розумітися на похміллі, черевики чистити об фіранку і тримати душу в чорному тілі, я навчився божитися, присягати, розрізняти на смак дукатські, явські, я навчився нічого не досягати і плювати в стелю цілком по-графськи, розглядати дерево як нагоду для висіння, втілену ще в насінні. Я тепер як ніде близький до народу. Покажи цей лист усім в Україні.

3. «Про дівчат. Вони тут не стільки юні…»

Про дівчат. Вони тут не стільки юні, скільки терті — заграють і Казанову. Розквітають пізніше — десь так в іюні, чи то в червні (пробач, забуваю мову). Привселюдно поводяться вкрай вульгарно, вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі, одягаються, правда, достатньо гарно: так колись одягалися вже в Європі. Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми, їм відомо з десяток способів сексу, які в нас вважаються застарілими. Пересвідчишся легко — лишень приїдеш, поведу тебе по ямах, борделях, тільки вивчи англійську, французьку, ідиш — співвітчизник їм, як ламаний шеляг. Українські ж дівчата більш кольорові, більш південні. Навіть нігті і вії в них жагучіші. Всі вони чорноброві, всі порядні й чисті, навіть повії. Я без них не те щоб надто захирів, я жену їх крізь сни, мов пастир отари. На зап’ястях у них синці від ясирів. Заміж їх беруть солдати й татари.

4. «Українські дівчата музичні. Радо…»

Українські дівчата музичні. Радо віддаються в траві, особливо влітку. Садять ружі, малюються на свічадо, по обіді в неділю читають Квітку- Основ’яненка, в церкві співають хором. З них сопрано — перші, контральто — другі. Тютюном не бавляться, мають сором, ліпше від мулаток танцюють буґі, — українські дівчата пластичні, здатні відлетіти в темряву, мов комети або ангели. Українські дівчата м’ятні, їм властива віра в чари косметик і в науку ночі — не скажу «грішну», не скажу «чаклунську» й тобі не раджу. Вони здатні знадити навіть Крішну, тлустого небесного магараджу. Спогади про них — то дурне зілля, із отрут і єлею здобуте. Дивен смак і дух його, палений, мов Поділля, — спів і плач літаючих сотниківен. Я, однак, забувся, поліз у нетрі. Ти про інше хтів би в листах читати. А для мене — пастки на кожнім метрі, мова розпадається на цитати.

5. «Ця земля, чи, як кажуть англійці, Раша…»

Ця земля, чи, як кажуть англійці, Раша, під моїми ногами вмирає глухо. Винайдені тут петля і параша, диба, плаха і цвях, забитий у вухо, — ідеальний засіб дізнатись правду з вуст бідаки, котрий нічого не скоїв, і щасливо закрити судову справу. Тут процеси нічим не кращі розбоїв, навіть гірші. З нічних лісів неосяжних долинають волання зізнань, розкаянь, гавкіт суддів, доноси кривоприсяжних, і немов сокирою хто розкраяв череп мій, щоб вибити з нього зайве, тобто мозок, усі відповідні центри. Цей, як кажуть англійці, «крейзі дизайнер» не помре ніяк, живе на проценти і будує дім без дверей, в якому слід звихнутися, перш ніж дійти до суті. Я принаймні дзвонив би звідси додому, та монети всі ювілейні, гнуті. Попри все лишається все, як завше — мрець ніяк не хоче лягти в цю землю. Спом’яни його, цей лист прочитавши. Але я цей край і таким приємлю.