Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

З отого дня суремного, як завалився ратуш, усе навіки зважено і вписано в архів: «Понесено у людності не так велику втрату: погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників». Маленька апокаліпса на ринковому пляці: з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів, мов гер таємний радник над аркушем реляції: один трупач, тфох шофнірів, кількох ропітникіф. Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки. Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт. На поминках буяла чернь і мандрівні каліки, і гупав куксами о брук увесь калічий рід (і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів: погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників). Поховані під вежею, вони ввійшли в комори, де світло мре і

твердне кров, де вже не чути з тьми, як на майданах і в шинках реве житейське море. Там інше світло — і воно біліє над кістьми. Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто — їх не любили на землі й забули серед хмар. Ішов попереду трубач. Він дув натхненно й чисто — так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар. Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа, вони злягли на дно часів — плече коло плеча, лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа, таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.

2. Дидактична вистава в театрі Богуславського

Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

Панове публіка, для трепету і млості, для гостроти і свіжості в серцях репрезентуєм підземельні кості. Панове, всі ми ходим по мерцях, як по мостах. Вони лежать під нами, тверді, мов підмурівки у домах — ростуть униз невидними вогнями. Пройміться світлом ницих костомах! Розкішно вам у ложі, мов на лоні, на галереях — тупіт і аншлаг, ви так бурхливо плещете в долоні, немовби винні в смерті бідолах. Панове, цить! (Стікає воском люстра.) Мерці мерцями, їм не в голові. А ми — мов лишаї на тілі людства — голодні, геніальні і живі. Тож порятуйте нас! І лорнетуйте худу й безкровну шкіру галатей. Подайте хліба, рани побинтуйте — панове, всі ми схожі на людей, зігравши королів і принців крові, у вицвілих плащах, мов у мішках, підем у тьму — в мансарди вечорові і спати полягаєм на дошках.

3. Нашіптування з віків

В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»

Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація, що ти ступив на наш пісок вечірньої пори. Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація, остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори. І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення! У церемоніймайстра з напруги карк упрів. Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення, і сльози капають з очей гицлів та шандарів. (Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами обстріляно небесне дно для більшої краси. Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами, повії прали неґліже і пудрили носи.) Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо: ціс'aрська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? — чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві, тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале! Ще маєш білого коня і капелюха з перами, твердиня влади, мов горіх, імперія без меж, таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами, і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?

ФОТОЕТЮДИ

Етюд серпня

серпень жарінь розпашілого глека жовто спахнули дахи і портали книга яку неуважно гортали раптом сліпучо заквітла мов спека серпень ріка невимовно солодка плинуть будівлі старої сецесії чиста й тонка світляна поволока вкрила дерев полудневі процесії с ерпень моя невблаганна ідилія теплого воску олійна держава вулиця скрипка соната неділя гостра як жала тривожна тужава

Етюд неспокою

трава на камені вона вночі росте у ранах дому трава лунка немов луна рослинне тіло в кам’яному і ми так часто не спимо і наслухаємо допоки нічна трава зітхає мов нічні озера і затоки себе вганяючи мов клин у ці крихкі тріскучі плити запасти в усмішки щілин триматись каменя і жити хоча б між рейок і коліс між днями виникне і снами висока й чиста ніби ліс трава яка прийде за нами

Вуличний етюд

вітер то птах опівнічний змах що там за вікнами в сонних домах тьмяні жарівки свічковий сад тихі водойми таємних кімнат риби на стінах безгучно шепочуть з кранів іржаві потоки хлюпочуть отже прийшла кристалічна тверда з чорних лісів запізніла вода промінь метелика в люстро влетів місячно вигнуті спини котів чаші чарки на серветі сервант погруддя мислителя (може кант) іноді з піни фіранки лице визирне ніби чекав я на це

Етюд з воронами

на цьому світі стільки ірреального шукаємо тверду земну основу грудневе пиво біля кафедрального і сірий день мугиче боса-нову відлига як сльоза над містом лине автобуси приходять і відходять і в наших кухлях писаної глини колишеться гірка бурштинна подать ми так цього тепла затято прагнули як вимерзле сплетіння винограду ворони ці маленькі чорні ангели збирають на фронтоні чорну раду і тане сніг в якому так намішано пісок і сіль тяжкі земні мірила а ми в холодні кухлі тепло дишемо і дивимось як мають чорні крила

НОВІ ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ

Касарня

ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона адже вдосвіта вибігаємо з неї і повертаємось коли споночіє певно вона мурована ще й досі в ній пахне людським потом і сіном зі стаєнь гусарського реґімента здається має кам’яні сходи а коли ми шкребемо її безкінечно чорну підлогу відламками шкла і тупими бритвами то здається шкребемо спину великого кита вгрузлого в мілину у листопадовій пітьмі шостої ранку лунає сурма побудки розлучивши кожного з його нічними дівчатами і під хрипкі погрози капралів друга чота зіскакує на голови першій ми ніяк не можемо розтулити очей і руки все ще тягнуться за дівчатами котрі відпливають і так починається день

Вокзал

отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд слідуючи за дороговказами поспішаємо крізь тісні коридори між клунками й валізами нам ніколи вгору глянути де під кулястим склепінням повисла запорошена тьмяна флорентійська люстра стискаємо спітнілі мідяки як пружину шикуємося в безладні черги над нами гіпсовий настінний путті десятих років дме в позолочений ріжок іноді глянемо в бік знудженої блондинки що притулившись до колони їсть яблуко врешті виринаємо на пропахлому пивом і трояндами пероні когось цілуємо просимо не забувати сумніваємося чи знайшли своє місце аж поки не відірвемось від землі і м’яко рушимо заспокоєні дивимось з вікон як жовкнуть перші дерева в приміських лісах

Університет

ми послуговуємось мертвими мовами ходимо безпорадні серед астролябій реторт черепів з висоти земляного валу слухаємо дзвін миколая на брукованому подвір’ї слухаємо красномовного ритора заляпаного крейдою цицерона на уроках медицини зазираємо в очі мерцям ховаємо в кишенях тютюн і нецнотливі малюнки вранці чемно ступаємо за капеланом жбурляємо в котів малими філософськими камінцями опівдні втікають від нас найдотепніші силогізми і формули адже поруч за крутими вогкими мурами саме розвішує щойно випрану мокру ваговиту білизну медова служниця підстарости