Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер. Між землею і небом зависли плантації квітів, у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць дві самотні душі — рука в руку — вгорнулись. Між землею і небом ходили поет і блудниця. Був на ньому позичений фрак, а на ній — з реп’яхами спідниця. І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі, і були вони досить смішні, але й досить прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим — у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним. Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарні заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні, і довіку ходити удвох по високій плантації, де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.

ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ

Церква

гей

дерев’яна церкво царице тьмяна паньматко в хрестатій намітці що тобі світ сей гульбище нице в небо ходімо там будеш на місці там тебе стрінуть блискітки ясні в шибах заскачуть сягнуть аж на хори де голоси затріпочуть невчасні де требники зжовклі як мертві птахове на мальовидлах запахнуть убрання льоном дихнуть олійні парсуни апостоли вип’ють всю брагу до рання жени їх на небо хай мури розсуне тільки ж не можеш коріння ґудзате в землю пустила до чорних поточищ прахом і пилом тобі припадати тут пропадати а в небо не хочеш бо в небі не буде стражденного хлопа дурної хвигури він там не цвістиме того ідіота чи то филозопа заквітлого бджолами золотими

Замок

замку пташе кам’яний вельможний пане завойовнику скурвителю приблудо у гробницях як скарбницях панство п’яне але з того більше зиску не прибуде за подушне і подашне й повіконне поцерковне покриничне почортівське нині платиш подукатне посуконне лянцкоронське конецпольське чарторийське лопушиння маширує схилом яру просто в браму пруть полки його ребелій селюки женуть корову з будуару бо обжерла з гобеленів цвіт камелій досі в мурі світить рана від тарана заростає чимось дуже кольоровим ще й з герба фамільна папороть як фана смарагдова короговка для корови розікрали всю тебе безсила брило розтягнули всі підкови і підводи восени дощило нудило і снило черепиця черепи і жовті води черепам таки сиру землицю їсти що з весни тобі насниться лопушане щось весняне щось бездонне і нечисте наче небо з гайдамацькими ножами

Корчма

гов мамуню кривобока перехняблена на дрантивій вивісці чарка й книш глиняна помазаниця порохнява ще на вітрі мов кульбаба облетиш вічна зваба для сердеги подорожника скільки спраглих і голодних прихистиш перебендю курву жовніра острожника з ними вкупі аж на місяць відлетиш а пок'u що гопаки і гольтіпаки гоп і гоцки гоп зі смиком і гіп-гоп над боклагами суліями і паки йолоп вилупок залупник остолоп оселедці як дельфіни здоровенні плавниками і хвостами по столах і злітаєш ти на всі свої легені по небесне молоко в чумацький шлях

Особняк

сервус вілло що вповилася плющем як плащем старезна пані під дощем нині в башті зимно мешкати самій башта повна скорпіонів жаб і змій перелюбний перелесник сірий стид по гранітних животах каріатид лізе в душу на веранді в нього схов там кубло для сласних спогадів альков там зі стосів жовтих карток і газет сексапільний привид човгає в клозет двері шкряб знадвору протяг двері скрип а зі стелі проростає цвіллю гриб вітер в’ється по утробах порцелян вітер нині тут хазяїн каштелян вітер торгає колодки сторінки повні вітром сорочки дощовики мідні била застудили дзиґарі ти минаєш в зимній башті нагорі та живим плющем оплетений фасад під вікном живі іриси потім сад і в саду бузок увесь із синіх сліз потім вечір ніч паркан а потім ліс

Старий завод

агов почваро з вицвілої цегли чавунна бабо смертний сон і мир вам і час погас однак на зло полеглим ще гупає в котлах судомна прірва ми не прощали милостей природі ми сполучили руки і машини нам неуцтво ставало у пригоді як жили ми тягли з живої глини ми в пуп землі вбивали чорні жерла ми сажею вгатили в херувимів тут металева казочка померла бо з шахти гномів наш компресор вимів ми динаміт заклали в лоно міту ми чорні від утоми й антрациту нас їсть іржа нас п’є смердюче море і ртуть і мруть зупинені мотори хиткі каркаси загнані колеса роззявлені в ніщо цистерни

й печі і очисних басейнів сірі плеса та в битих шклах востаннє блисне вечір і в мить коли заскреготять підойми усі на світі пролетарські трупи полізуть з люків вилізуть на купи червоних жаб запустять у водойми

«Дерево…»

Дерево хмару гіллям продерло — дерево в хмарі? хмара на дереві? Хмара на дерево квіткою сіла — хмара зелена? дерево біле? І так вони разом навіки застигли: хмара зелена, дерево біле зелені пташата — гніздо собі звили а білі пташата — у світ полетіли

середмістя

Колискова першого дня

В кімнаті з вікнами на в'eсну цвітіння вечорове в’яне. Я у теплі твоєму скресну, зерно, просвітлене і тьмяне, найзолотіша із піщинок! Я над тобою. Твій спочинок — немов рівнина. Ось ти спиш, і ми удвох в оселі тиш. Не сколихну тебе, мій сину. Ця сутінь кольору ожин. Тобі з густих і частих жил вигойдую галузку синю. І так чатую, дерев’яне своє крило відклавши вбік. До тебе плинуть версти рік, ідуть ліси, мов каравани (і вчасні проліски зійшли з підвалин снігу та золи). А ми укриті, мов корою. Повиті присмерком повіки. Як ти шумів моєю кров'ю! Ти народив мене навіки, мій сину, смерте і надіє! Мій березневий, на вустах твоїх — мій подих. Ти ще трохи птах. Впізнай мене, коли стемніє.

Школа. Четверта чверть

Що хочуть наші спогади від нас? Як жити нам без погляду назад? Цей перехід, мов по воді убрід, ці сходи, кам’яні широкі марші в будинку сірім, де вгніздився гніт. Обличчя, що течуть, молодші й старші — живий потік очей, гнучкий уклін за Грицеву науку і мороку! Повільна мука сьомого уроку, каштан вікна, ясний ліхтар колін джульєтки, що закохана в Ріккардо (у Фольї), — завше фото при собі, чернича одіж, голуба кокарда, напіврозквітла спрага на губі, і невідомо, жінка чи дитина застигла, непорушна і картинна, понад полями зошитів і книг, уваги не звертаючи на них. Чорнильні піктограми всохлих парт — немов реклама, змінна й загумінна, не сад пісень, авжеж, не панна Інна, а ліс шарад і навіть гіт-парад, і навіть географія пахка настінних карт — зогиджених екзотик — стає цілком буденною на дотик, тому, нудьго, й чекаємо дзвінка або підказки, наче на спектаклі!.. Вазонки вкляклі, патронеси бляклі (усім за сорок, жодної нема, в яку б не закрадалася зима). Але історик! Мудр і сивобрив, на кафедрі вознісся, мов на скирті. Лиш черепи і пуголовки в спирті заслухалися, що ж він говорив. І все ж обов’язковим є фінал: згори впаде дзвінка верховний голос на коридори, де так тихо й голо, і кожен коридор — немов пенал. І двері! І крізь них — бігцем у світ, і десять років квапляться услід, а ми — такі нові на цьому світі, як прозелень у вітряному вітті. Що можуть наші спогади змінити? Як жити нам без погляду… куди?

«Травень є травень. І ми неповторно живі…»

Травень є травень. І ми неповторно живі, й наші сади, мов ліси з непролазною тінню. Скільки тепла подаровано знову камінню, світла — цим вікнам, підземного тління — траві? Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів? Травня несем на собі неспокійну відзнаку: тут, між великістю каменя й малістю злаку, чи не обернеться милість природи на гнів? Скільки на наших очах облетіло кульбаб? Що залишається — стебел пусте безголів'я? Мислячих стебел розкішно-густе пустослівя? Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап. Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. Ми поспішаємо жити, немов після мору. Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.