Шрифт:
ЧАЙНА ЕЙФОРІЯ
Ага, ти так, сказав я сам собі подумки, різко крутнувся і гордо пішов, не обминаючи пивного кольору калюж, що прісноводними озерцями рясно вкривали гористо-горбистий материк асфальтового хідника.
Свобода!
Кінець ваганням перед ТИМ: з одного боку, дедалі тепліша крайня плоть веде тебе в потрібному напрямку, як пещеного домашнього білого кота — за тридев’ять хат, де живе кішка трьох барв: жовтої, чорної й теж білої, а з іншого — житейські забобони — одне з нас у законному шлюбі, тож мусимо ховатися, і доки це триватиме?
А тепер — свобода!
Кінець роздратуванням після ТОГО: миттєво збайдужілий, іронічно запитуєш сам себе, чи цього ти хотів? Та ти подивися на неї, скільки в ній ґанджів — те, і це, і ось
оте-о, ще й цілуватися лізе, це тоді, коли треба якнайшвидше вставати, митися, якщо є вода, і тікати, тікати, тікати, до того ж, у різні боки, аби хтось не побачив — місто наше це таки село — і не доповів законн… А любов?
== Але — свобода!
На облуплених мурах я пишу ім’я Твоє,
на зім’ятих цигаркових пачках я пишу ім’я Твоє,
на пакованнях від невикористаних
презервативів
я пишу ім’я Твоє…
Тепер можна… по-перше, розслабитися і трохи відпочити, потім гарненько почистити пір’я, відіспатися, аби набрати свіжого вигляду — дзьоб має блищати, як полакований, підтренуватися — щоби м’язи утворювали красивий рельєф, і — розпустивши хвоста — знов! Є їх… Пошвендяєш трохи барами, фуршетами, презентаціями і якась підбере. Добре би, аби… Але нє… Ліпше хай… Та з цею те саме буде… Найкраще… Не вийде… От, якби… Це ще гірше!
Йшов я, звичайно, великим переможцем. За всіма законами останніх років нашого з нею співіснування, вона мала би наздогнати мене і перепроситися. Хоча винен я, а не вона. Не обертаюся, але поволі трохи сповільнюю ходу, все-таки вона — на високих обцасах. Чути за спиною цок-цок-цок чи не чути?… Так воно й краще. Розпочинаємо нове життя, це я сказав собі вже вдома. Аби не бути залежним від про- кляття білого кота, — швидка мастурбація у лазничці. Не хотілося, це помітно було по млявому скапуванню сперми, але довелося себе зґвалтувати. Свобода дорожче!
Отже, з чого почнемо? Почав з того, що подивився у вікно. Сірість зловтішно різонула по очах. Сніг розтанув, до весни ще далеко — оголена зима! Смак перемоги почав змінюватися: з кавовоконьячного зробився просто коньячним, а потім з’ясувалося, що коньяк — це вульгарний фальсифікат, суміш неочищеного спирту, водогінної води і харчової есенції. Та це взагалі не коньяк! Тобто не перемога… а якщо так, то що це? Невже поразка?! Ні, ми тверді, мов камінь, алмаз, залізо… бетон… Погляд упав на телефон. А що? Не обов’язково миритися, можна просто зателефонувати, спитати про… про це, як його… ті книжки, що я їй давав читати, треба якось забрати… «Діви ночі» забрав, «Польові дослідження…» забрав, «Те, що на споді» ось на полиці стоїть… Стоїть…
Стоїть, сволота… Слухай, старий, ти маніяк…
Просто поговоримо, переконував я сам себе, і почав набирати її номер. Журк, журк, журк… Перед останньою цифрою зупинився: ти що, нікчема якийсь? Будь мужнім! Вольовим, мовчазним, таємничим. У чорному весь, з тижневим заростом, модною зачіскою, задимлених окулярах, без ланцюжка на шиї — і жінки до тебе потягнуться.
Все! Доста! Трохи попрацюю, аби дурниці з голови повилітали, а ввечері вийду в місто, легенький шпацір туди-сюди, кав’ярня, коньяк — справжній, Hennessy! Ні, дорого, «Десна», занадто демократично буде, а ти — аристократ… від сьогодні, бо пристрасті зумів волею подолати, о «Чайка» — те, що треба. Сто грамів, цитрину, каву, без цукру, будь ласка… А ось і вона сидить, незнайомка, яка врятує світ. Твій внутрішній.
Ну і само собою…
За роботу, товаришу! Я рішуче сів на комп’ютер, ввімкнув, поглядом Святослава Завойовника втупився в монітор: Іду на… На хуй ти йдеш, мудаче такий… Отже, з розумовою працею сьогодні не складається. Треба зайнятися фізичною.
Цвяха забити дуже складно і довго, а квартиру прибрати — це приємно і корисно. Роззирнувся помешканням, на нещастя, лише позавчора я зробив тотальне прибирання свого бунгала з бетонних панелей, тож на меблях навіть пилюка не встигла ґрунтовно осісти.
Підійшов до холодильника, відчинив, може, щось з’їсти? Господи, лише не це! Шлунком прокотилася довга спазма, і в роті з’явився стійкий смак п’ятикопійкових монет із гербом Союзу РСР на реверсі. Наївся. Але треба було щось робити, тому я взяв сир «Сулгуні», довго вирізав із нього кубічний сантиметр, на око, вдаватися до лінійки не дозволяв інтелектуальний газард.
Узяв цей сирний виріб, пішов до комори, поміняв наживку на пастці для мишей. Треба сказати, що я дуже люблю тварин і завжди кладу на капкан багато їстівного, аби миш перед смертю могла вдосталь наїстися.
У кімнаті погляд, цілком-цілком ненароком, знову впав на телефон… ний апарат… продукт прогресу, бляха… журк, журк, журк… «Алло, алло! Алло, говоріть!» Зневажаючи сам себе, як останнього виноградного слимака, жбурнув слухавку.
Мийка, як називають у буковинських селах ганчірку для миття посуду, або катран, що по суті те ж саме. Але у цьому подиху прірви блимнуло щось тоненьке маловловиме, але тепле… Чекай, чекай… Ага… ось… виноград! У холодильнику є малюнок виноградного кетяга… золотим по чорному… як не крути, а на пляшці! Шо, казьол, хочеш горе в алкоголі топити? Якщо так, то виноградний слимак супроти тебе — титан духу.
Нє, я не буду напиватися, одну чарку-дві! — аби зняти стрес і — все! І Ця відійде на другий план, а там за якийсь тиждень й геть забудеться, а ось тоді… При згадці про ЦЮ спалахнув всеосяжний біль, а між шкірою голови і черепом пробіг несмертельний, та досить відчутний струм. Я без неї не-мо-жу! Можеш, можеш, згадай, як було того разу, не вона перша, не вона, відповідно, й остання. Мобілізуйся, переозбройся, переформатуйся, не забувай, що ввечері, у барі «Панацея» на тебе чекає таємнича зеленоока незнайомка…