Логіка речей
Шрифт:
Мабуть, мої старенькі канадійські «лівайси» і твідовий піджак із замшовими накладками на ліктях ввели її в оману, вочевидь, вона вважає мене великим фахівцем із модного шмаття. Ні, шановна колежанко, ти звернулася не за адресою, я не лахмітник, ось навпроти сидить колега… не буду марно артикулювати його службове псевдо, що пасує йому значно більше, ніж паспортні прізвище, ім’я, по батькови, він — династичний фарцювальник, справжній адепт культу моди і там, де інші на корпусі комп’ютерного монітора приклеюють іконку Ісуса Христа чи Божої Матері, припасував собі дзеркальце, отож, мабуть, тобі — до нього… Так я мав би відповісти своїй колежанці, але натомість щось забелькотів на тему зубожіння асортименту чоловічого
Зазвичай, цього вихідного дня я виробив собі звичку спати донесхочу, але зазначеної суботи прокинувся о сьомій і більше заснути вже не міг.
Це мені дуже не сподобалося. Невже у моє так прагматично впорядковане протягом останніх місяців життя, у якому не знаходилося місця алкоголю, похміллю, сексу та дурній романтиці, може вдертися стороння непрогнозована ірраціональна стихія? Ні! Це треба запинити на початковій стадії, вилити на ті небезпечні фіялкові вогники по пожежному відру води на кожне і — затоптати!
Бо… сам знаєш. Але ж ти пообіцяв дівчині допомогти, негарно якось не прийти, добре, але куди ти її поведеш, що ти тямиш у цих новопосталих крамницях, салонах, бутиках? Адже сам недавно оновлював гардероб на базарі… Ось і ще одна причина, що треба перейтися магазинами: може, щось і собі придбаю. Але… з панною колежанкою вестиму себе сухо, професійно стримано, і головне, не виходитиму за межі ганчір’яного дискурсу — ось це, це і це, фірма, фальшивка, підробка, Штати, Европа, Гонконг…
Про всяк випадок я взяв чотириста доларів і вирушив у напрямку Театральної площі, де ми домовилися зустрітися з колежанкою. Дорогою я сказав собі: якщо вона запізниться бодай на п’ять хвилин, чекати не буду, бо це — не побачення, це — ділова зустріч, тож якщо вона не вміє бути пунктуальною, то… то хай розкладає свої фіялкові багаття на чиємусь іншому городі. Вона запізнилася на десять хвилин, але я її дочекався.
Сам не знаю чому. Вона так чемно перепрошувалася, — дурна, сіла на тролейбус замість узяти таксі, - що фіялкові вогні пригасли і ледь жевріли. Як давній вогнепоклонник я не міг допустити, аби вони геть згасли, тому організував для них лагідний вітерець — нічого, буває, я ось вчора на роботу запізнився… Фіялкове полум’я жваво спалахнуло і обпекло мої щоки. Увага! Небезпека поруч! Будь обережним, старий, ні на мить не втрачай пильности.
Дві години ми витратили на ознайомчу екскурсію «Плейбоєм», «Суперменом» та іншими менш іменитими крамницями модного чоловічого одягу. Не придбали нічого. Я вже зібрався констатувати фіяско, але вона сказала, що знає ще один магазин, «Юберменш» називається. Щойно ми зайшли у цю дещо похмуру крамницю з ніцшеанським дизайном, як я зрозумів, що залишу тут, якщо не всі, то значну частину своїх грошей.
Спершу я авторитетно порекомендував колежанці джинси для брата — автентичні темно-сині вельветові «Wrangler». Підходять чи ні? Підходять, відповіла вона, але треба міряти, як міряти, якщо брата нема, а так, якщо на мені будуть дуже тісні, то на нього — якраз. Вона зайшла в кабінку, а за кілька хвилин, висунувши голову з-за запони, запросила мене подивитися. Я зайшов у кабінку, колежанка, задерши зелену байкову кофту аж до самих грудей, вертілася перед дзеркалом — ну як?
Якщо тобі дуже тісно, то… Їй і справді було дуже тісно, бо чого вона так розчервонілася? Мимоволі я змушений був роздивитися на її поставу — невисока, але пропорційна, майже досконала… Стоп!
Далі не можна! Заборонена зона!
Вона розрахувалася за джинси, взяла фірмовий пластиковий пакет, я попрямував до виходу, та моя колежанка якось так хитро подивилася на мене: мені здається, ти собі теж щось хочеш купити… Хіба тут хочеш — мусиш! Разом із нею ми вибрали для мене зручний легкий італійський костюм з темно-сірої, аж чорної оксамитистої «плащовки», колекцію тенісок «Red-Green» і медово-жовті літні черевики з прошитою підошвою, для комплекту, уже сам я справив собі чорний шкіряний пасок «Levi’s».
Це треба обмити, сказала вона, коли ми вийшли з «Юберменша», я зробив конвульсивний жест, якого вона потрактувала по-своєму і категорично оголосила, що платить вона. Сказати, що я не п’ю, після того, як вона так вдало підібрала для мене кольори тенісок — чорний, зелений, бордовий, темно-синій і… фіялковий, виглядало би невмотивованим хамством, тож я погодився, але платимо порівно, — наша прозахідність по краплі вичавлює з нас усе людське.
Вона весело оголосила, що знає один дуже пристойний бар, «Сальєрі» називається. І ти гадаєш, що у закладі з такою назвою можна щось пити? Це Моцартови не можна, а нам можна, вона пильно подивилася на мене і поцікавилася зі ствердною інтонацією, чи я не Моцарт часом?
Ні, я не Моцарт, але добру музику від вульгарної попси відрізнити здатен. У Сальєрі програвали Ендрю Ллойда Вебера, мюзикл «Привид опери».
У мене заворушилося волосся, в очах закрутилися сльози, тілом прокотилася тепла хвиля, і я збагнув, що життя моє в черговий раз змінюється.
Лише невідомо, в який бік.
У барі було дуже затишно, кожен столик мав окрему нішу, бра на ясно-зелених стінах розсіювали м’яке світло, а кельнер не дозволяв собі дурних запитань.
Моя колежанка сказала, що голодна, і замовила зелений салат, стейки, картоплю «фрі» і джин з тоніком. У мене розпочалася жорстока внутрішня боротьба: пити чи не пити. Ось у чому питання, а не в тому, що буде, коли ми вийдемо з бару. Пити — означає пробити дірку в загаті, що відгороджує моє існування від потужного нестримного злого потоку, чий загрозливий клекіт я чую постійно, навіть у сні. Не пити — виставити себе в очах — мушу зізнатися, таки досить симпатичної — моєї колежанки бундючним мудаком, святенницьким снобом чи просто хамовитим зазнайком. Що тобі дівчина винна? Вона хоче зробити тобі приємне, своєрідно подякувати за клопоти, ось і привела тебе у цей елегантний — а музика, музика ж бо яка! — бар. Звідки їй знати, що в тебе проблеми з алкоголем? Треба щось робити. А якщо випити ось цю порцію джин-тоніку і — все. Більше ні грама. Це ж яку силу волі треба мати!
Ну, за наші обнови! За обнови… Цок! Ковть, ще раз. На моєму обрії зійшли три небесні світила: золотисто-смарагдове лагідно тепле сонце і дві мерехтливі веселі фіалкові зорі. Я — полетів.
Коли ми випили джин-тонік і майже все поз’ї дали, я опустився на землю, але екстаз від лету — крім того, я суттєво наковтався небесного простору — мене не полишав. А чи не випити нам шампанського? — запитав я колежанку. Вона відмовилася, бо, по-перше, не любить змішувати алкогольні напої, а по-друге, шампанське передбачає певну інтимність, а ми просто обідаємо…
У теплий травневий день увірвався аномальний холод з Арктики. Я проводжав її до тролейбуса і з цікавістю спостерігав за собою, що робитиму далі? Зрозуміло, що хочеться пити ще, і я запросто можу зайти у перший-ліпший бар, взяти ще джину або краще доброї горілки, випити, пошвендяти містом, відвідати ще кілька подібних закладів, а додому взяти дві пляшки Nemiroff, тричвертьлітрові, а далі — відомо як… Але ж були плани виявити волю. Просто не знаю…
Коли ми з нею прощалися, фіялкові вогники перемогли струмінь арктичного холоду, і така пізня, така тепла весна повернулася на своє місце.