Lux perpetua
Шрифт:
Поруч пройшли кілька таборитів, ледве звернувши увагу. Бійки, сутички і зведення порахунків на периферії належали до звичайних речей, до табірної буденності. Рейневан міг, ясна річ, крикнути, покликати на допомогу. Не покликав.
— Ти звільниш… — він кашлянув. — Звільниш Ютту? Віддаси мені її? Поклянися.
— Клянуся спасінням душі. Де переправа?
— Вище Грімма. У Кессерні. Післязавтра на світанку.
— Якщо ти мене обманюєш, твоя Ютта помре.
— Я говорю правду. Я прийняв рішення.
— Розумне рішення, — сказав Лукаш Божичко. І зник у пітьмі.
Через кілька хвилин Рікса застогнала, заворушилася. Встала на коліна. Знову застогнала, різким рухом схопившись за голову. Помітила Рейневана.
— Ти сказав… — вона захлинулася. — Ти сказав йому, де?
— Я мусив. Ютта…
— Уб'ю… — вона зірвалася на ноги, похитнулася. — Уб'ю сучого сина!
— Ні! В нього Ютта! Ти не можеш!
Він хотів схопити її за лікоть. Рікса викрутила руку, хапнула його за зап'ясток, перегнула. Він крикнув від болю. Вона підставила йому підніжку і кидком через стегно повалила на землю.
Перш ніж він устиг піднятися, Рікса зникла в темряві.
У бік центру табору він ішов, як сліпий, заточуючись і спотикаючись. Кілька разів він наткнувся на когось із таборитів, кілька разів його назвали п'яним бевзем і дурилом, кілька разів добряче штурхнули. Він не звертав уваги.
— Рейневан! — наступний таборит, на якого він налетів, схопив його за плечі і потрусив. — Агов! Я ж якраз тебе шукаю!
— Шарлей? Це ти?
— Ні. Свята Перпетуя. Що з тобою, до дідька? Отямся!
— Я мушу… Я мушу вам дещо відкрити… Тобі та Самсонові… Сталося дещо…
Шарлей миттю посерйознішав, роззирнувся.
— Ходи.
Вони вислухали його на квартирі, жуючи печену ріпу, якої назбирали чималий запас. Вислухавши, довго мовчали. Самсон кілька разів зітхнув, кілька разів розвів руками — безпорадним жестом. Але не вимовив ні слова. Шарлей посилено міркував.
— Ну що ж, — нарешті сказав він з повним ротом ріпи. — Я тебе розумію, Рейнмаре, бо на твоєму місці я сам би так вчинив. Життя відзначається тим, що своя сорочка ближча до тіла. Я схвалюю твій вибір. Ти зробив те, що в цій ситуації треба було зробити. Ти вчинив слушно.
Самсон зітхнув і покрутив головою. Демерит це проігнорував. Ковтнув ріпу.
— Ти вчинив слушно, — повторив він. — І тебе, ймовірно, саме за це і повісять, бо такою зазвичай буває доля тих, хто чинить слушно.
— З цієї афери, — додав він, помовчавши, — можна вибратися двома способами. Але позаяк утікати ти не хочеш, залишається один. Ми повинні стати героями. Я навіть знаю, де, коли і як.
Над Мульдою займався світанок, каламутний від імли. Висока вода кипіла вирами, бризкала хвилями на береги. З води здіймалася пара.
З покритого туманом лугу вринув озброєний загін, понад триста кінних. На чолі їхав лицар Ян Змрзлік зі Свойшина. У повному обладунку, покритому короткою якою, прикрашеною відомим і славетним гербом — трьома червоними поясами у срібному полі. Праворуч нього їхав Пршедбор з Погоржілок, моравець, ліворуч — Фріцольд фон Варте, найманець, гельвет з кантону Тургау.
Ян Змрзлік розвернув коня, повернувся обличчям до свого війська, якусь хвилю здавалося, що він захоче виголосити промову. Але все, що можна було сказати, уже було сказано раніше. Про Бога. Про справу. Про самопожертву. Про місію. І про те, що залежить від загону. Від них.
Від них, від загону, залежить доля усього війська і всієї операції. Вони повинні форсувати Мульду, розвідати лівий берег, швидким переходом добратися до броду в Кессерні і заволодіти ним.
І утримувати його. Забезпечити переправу. Будь-якою ціною.
— У ріці, — Шарлей штурхнув Рейневана коліном, — тримайся мене і Самсона. Та вода чогось паскудно виглядає.
— Пора починати, — дав знак Ян Змрзлік. — Бог з нами, браття!
Сам перший загнав коня в ріку. За ним, не вагаючись, поспішили Пршедбор і фон Варте, за ними — Рейневан, Шарлей і Самсон, за ними — кількадесят інших, за ними — решта, здійнявши на воді білі буруни. Загубивши дно під копитами, пустилися вплав.
По конях, які спочатку пливли прямо, ударила течія, їх почало зносити. Рейневан, котрий судорожно тримався за гриву, з жахом побачив, як кількох кінних підхопило і понесло в туман. Він уколов коня шпорами. Його залило водою, до нього прорвався Самсон, підтримав, приєднався і Шарлей; усі разом вони протистояли ріці. Решта вершників теж почали збиратися в купки і підтримувати один одного, забезпечуючи точку опори. Попри те раз у раз когось підхоплювало, раз у раз кричала людина, раз у раз панічно іржав кінь. Вони були на середині ріки, бистрінь несла тут зі страшною силою.
— Тримайтеся! Тримайтесь! — почули вони крик Змрзліка. — Уже недалеко!
Хоч їх і зносило, вони пропливли вже третину стрижня, течія дещо ослабла. Але коні ослабли теж, у їхньому дикому храпанні став вчуватися розпач. А дна все ще не було. Вершникам вода сягала вище стегон і до пояса, у коней над водою стирчали тільки підняті голови. Знову когось підхопило, знов якийсь знесений і потопаючий кінь спінив хвилі у передсмертних конвульсіях, жалібно іржучи, поки вода не залила йому ніздрі.
Страхіття закінчилося раптово. Стало неглибоко, коні дико заіржали, відчувши грунт під копитами, спромоглися на те, щоби з останніх сил продертися через багно, очерет і верболіз. Загін Яна Змрзліка форсував Мульду. Він сам, стікаючи водою, стояв на схилі й рахував уцілілих. Сонце просвічувало крізь туман блідо-золотою монеткою.
Порахувавши, гейтмани сформували колону. Роз'їзди вже вирушили, один на захід, до лісів, другий — по дузі через рибальські поселення на північ, третій — по течії ріки, прямо в бік броду під Кессерном. Але Змрзлік не збирався чекати, поки вони повернуться. Він вивів загін з лугів на сухішу землю і наказав виступати. Вони рушили ступою. Сонце було все вище, але невдовзі цілком сховалося за хмарами, які нагнав вітер, що несподівано зірвався. Почав порошити дрібненький сніжок.