Lux perpetua

Сапковський Анджей

Отець Феліціян удруге ковтнув слину, а його очі лисичо зблиснули. Нападник зі якнайзвичайнісінькою зовнішністю нахилився над ним, посвітив у лице ліхтарем.

— Але знай, — процідив він, — що якби ти зрадив… Якби ти мене продав, якби мене схопили… Якби зі мною сталася яка-небудь лиха пригода, якби я захворів, отруївся їжею, вдавився кісткою, втонув у глинянці або попав під колеса возу… Тоді, сповіднику, можеш бути впевнений, що надійні докази потраплять до людей, яким ти зашкодив. Яким ти все ще намагаєшся шкодити. Серед тих останніх, зокрема, — до Яна Снешевича, єпископського вікарія. Вікарій — чоловік заповзятий, ти це добре знаєш. Коли він дізнається про певні речі… Виловлять тебе з Одри, Ґвіздек. Не мине й трьох днів, як твій розпухлий труп виловлять на Сокільницькій загаті. Ти це розумієш, правда?

Отець Феліціян розумів. Він зіщулився і поквапливо закивав головою.

— На те, щоби роздобути відомості, ти маєш десять днів. Це крайній термін.

— Постараюся… Якщо вдасться…

— Краще, щоб вдалося. Для тебе краще. Ясно? А тепер ти вільний, можеш іти. Ага, Ґвіздек…

— Так, пане?

— Не швендяй по ночах. Я на тебе розраховую, тож було би шкода, якби тобі десь отут перерізали горло.

* * *

У вікні дому Отто Беесса й далі не було жовтої фіранки. Зрештою, Рейневан і не сподівався її там побачити. Не для того він сюди прийшов. Просто їм випала дорога через Шевську.

— Ти знаєш, куди поїхав канонік? До себе, до Рогова?

— Allerdings, — підтвердив Аллердінгс. — Не виключаю, що надовго. У Вроцлаві склалася неприємна для нього аура.

— Почасти через мене.

— Може, це образить твій гонор, — Аллердінгс глянув на нього через плече, — але ось що я тобі скажу: ти занадто робі лестиш. Якщо ти і був претекстом, то хіба що одним із багатьох. І не найважливішим. Єпископ Конрад уже досить довго дивився на каноніка Отто скоса, весь час шукав нагоди йому насипати йому солі на хвіст. Врешті-решт, уяви собі, покопирсався він у генеалогії і вирішив, що канонік — поляк. «Ніякий це не Беесс, — заявив він, — а Бєс. Звичайний собі польський Бєс. А польським Бєсам нема місця у вроцлавській дієцезії. Захотілося польському Бєсу прелатури в соборі? То хай собі йде до Гнєзна або Кракова, там теж є кафедральні собори».

— Кафедральні собори, якщо бути точним, у Польщі є ще в Познані, Влоцлавеку, Плоцьку і Львові. Та Беесси, знову ж таки, якщо бути точним, — не поляки. Рід походить із Хорватії.

— Хорватія, Польща, Чехія, Сербія чи якась інша Молдавія, — надув губи Аллердінгс, — це все для єпископа один пес, один Бєс і одна холера. Усе це нації слов'янські. Ворожі. Погано до нас, щирих німців, налаштовані.

— Ха-ха. Дуже смішно.

— А ось так, як чуєш. А знаєш, у чому парадокс?

— Не знаю.

— У тому, що роблячи щось на шкоду канонікові, єпископ шкодить сам собі. Отто Беесс був у вроцлавській капітулі практично єдиним, хто все ще підтримував єпископа в питанні необмеженої папської влади; решта прелатів і каноніків дедалі відвертіше декларують консиліаризм. Єпископ через свої інтриги втрачає прибічників, і це може для нього закінчитися дуже сумно. Собор у Базелі чимраз ближче. Цей собор може принести чимало змін… Та чи ти мене слухаєш? Що ти там робиш?

— Чобіт чищу. У лайно вступив.

* * *

Від весни 1428 року Вроцлав був островом у морі війни, оазою в пустелі воєнної руйнації. Та все ж, хоч і відгороджена від світу руслами Олави та Одри, хоч і захищена могутніми стінами, шльонська метрополія була далекою від того, щоби купатися в блаженній розкоші безпеки і впевненості у завтрашньому дні. Вроцлав надто добре пам'ятав минулу весну. Пам'ять була ще настільки жива і така реальна, що здавалося, ніби її можна торкнутися. У ній жили заграви палаючого Бжега, Ричина, Собутки, Гнєховиць, Сьроди та віддалених на якихось дві милі Контів. Вроцлав пам'ятав початок травня, коли з міських стін дивився на армію Прокопа Голого очима, які сльозилися від диму пожеж, в яких згорали Жерники і Мухобур. І навіть шести тижнів іще не минуло, як з півдня йшли вниз по Одрі Сирітки, як усі дзвони метрополії з жахом сповіщали, що Сирітки підступили до Олави, віддаленої на всього лише день дороги.

Вроцлав був островом в океані війни, оазою в пустелі попелищ і згарищ. Землі на південь від Вроцлава стали пожарищем, обезлюдніли. За мурами Вроцлава, які в мирний час давали притулок п'ятнадцяти тисячам людей, тепер Шукало прихистку ще майже стільки само. Вроцлав був переповнений, жив у тисняві.

В атмосфері невпевненості й загрози. В аурі паралізуючого страху. І всезагального доносительства.

Винними були всі: єпископ, прелати, інквізиція, міська влада, патриціат, лицарство, купці. Всі. Ті, для кого безпека міста була справді важливою. Ті, які за кожним рогом бачили гуситського шпигуна і з жахом пригадували минулий рік: відчинені зрадою брами Франкенштейна і Рихбаха, здобутий підступом замок на Шленжі, змови у Свидниці, диверсію в Клодзьку. Ті, які розраховували, що облава на шпигунів вижене з укриттів справжніх з-поміж них. І ті, які в жодних шпигунів не вірили, але яким психоз страху був дуже на руку. Усі заохочували доносительство, посилюючи страх і переляк, призводячи до того, що паніка поверталася рикошетом ненависті та переслідувань. Адже зрадники, чарівниці та гусити могли ховатися будь-де, за кожним рогом, в кожному кутку, переодягнені ким завгодно. Підозрюваними були всі: сусідка, бо не позичила сита, крамар, бо дав решту обрізаним скойцем, столяр, бо патякав усяке неподобство про пробоща, пробощ, бо пив, швець, бо не пив. На те, щоби на нього донести, безперечно, заслуговував кафедральний учитель, магістр Шільдер, бо на мурах крутився біля бомбарди. Доносу міг би удостоїтися, поза будь-яким сумнівом, райця Шеєрлейн, бо під час недільної меси страшенно розпердівся у костелі. Підозрюваним був міський писар панич Альбрехт Струбич, бо хоч і хворів, одначе одужав. Підозрюваним був Ганс Пліхта, міський стражник, бо досить було поглянути на його пику, щоб зрозуміти: пияк, курвій, хабарник і продажна душа.

Підозрюваним був жонглер-йокулятор [28] , бо влаштовував ігрища і фіглі, підозрюваним був тесля Козубер, бо сміявся з тих фіглів. Підозрюваною була панна Ядвіга Баньчівна, бо робила зачіску і носила червоні чижемки. Пан Гюнтероде, бо призивав надаремно імення Господнє. Викликав підозру чинбар, бо смердів. І жебрак, бо смердів ще гірше. І жид. Бо був жидом. А все погане — то ж бо від жидів.

Доносів і ябедництва прибувало, кон'юнктура посилювалася сама по собі, наростаючи, немов снігова куля. Невдовзі дійшло до того, що найбільш підозрілими стали ті, на кого ніхто не доніс. Знаючи про це, дехто доносив на самого себе. І на найближчих родичів.

28

3 лат. joculator — жартівник, дотепник.

Було б дивно, якби в цій лавині доносів не знайшлося жодного доносу на Рейневана.

Але такий знайшовся. Та ще й не один.

* * *

Його зацапали на Соляній площі, яку він перетинав, лавіруючи між ятками, по дорозі на сніданок. Він снідав «Під головою мавра» щодня. Регулярно. Занадто регулярно.

Його цапнули, викрутили руки, приперли до ятки. Їх було шестеро.

— Рейнмаре Беляу, — без жодних емоцій сказав їхній головний, потираючи плаский і преогидно деформований хворобою ніс. — Ти заарештований. Не чини опору.

Він і не чинив. Бо не міг. У голові все йшло обертом, від несподіванки він був як уві сні, й не дуже розумів, що сталося. «Ютта, — недоладно і гарячково думав він. — Ютта. Вівтарист Феліціян вислідить, де її ув'язнено. Але як я сконтактуюся з вівтаристом? Якщо сам я буду ув'язнений? Або мертвий?»

Навколо вже збирався і густішав натовп.

— Ну ж бо, — махнув той, що мав деформований ніс. — В'яжіть пташку. Накладайте пута.

— Накладайте, накладайте! — крізь збіговисько продерся довготелесий сивий чоловік у шкіряному кабаті та при мечі, у супроводі ще кількох озброєних. — А як накладете, віддайте. Бо він наш. Ми стежимо за ним декілька днів. Поспішили ви — ну, та вже нічого не поробиш. Але тепер видайте його нам. Наші права вищі.