Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Курков Андрей Юрьевич

Тост розморозив іменинника, що перебував у внутрішньому замішанні через несподіване настання власного дня народження.

Три келихи знайшли загальну точку зіткнення над столиком, укритим жовтою лляною скатертиною зі слідами минулих свят, що не відмиваються. З келиха іменинника вихлюпнулися кілька крапель шампанського і впали просто на порізану салямі.

– Дякую! – Тарас кивнув. – Я дуже зворушений. – Погляд іменинника, що доторкнувся до очей сусіда, цілком серйозно підтвердив

значення сказаних слів.

Сусід випив шампанське одним ковтком. Іменинник, що спостерігав за ним, зробив те ж саме. Тільки Оксана виявилася скромною – її келих був іще майже повним. Тарас потягнувся до шампанського.

Оксана діловито відкоркувала пляшку горілки.

– Мій тато, – заговорила вона, перевівши погляд із хазяїна квартири на його сусіда, – коли був військовим, із друзями завжди коктейль «Північне сяйво» робив, і нічого! Нічого не боліло.

– А що це за коктейль? – жваво зацікавився Тарас.

– У півсклянки шампанського вливається півсклянки горілки.

Єжи Астровський здригнувся, почувши рецепт коктейля.

– Я піду, мабуть, – неголосно мовив він, зупинивши погляд на пляшці горілки в руці у Оксани. Його очі виявляли тугу й ніжність.

– Ні, ви не можете так швидко піти! Це не по-сусідськи! – Оксана пом'якшила голос.

Сусід приречено кивнув. Перевів погляд на Тараса. Іменинник налив собі й сусідові по півкелиха шампанського, а Оксана долила в їх келихи горілки.

– Ви мусите мені дещо пообіцяти, – наприкінці недовгого застілля звернулась Оксана до Єжи.

– Що? – злякано запитав сусід іменинника, стискаючи в руці порожній келих.

– Нагадуйте Тарасу, що він тепер живе не сам! – попросила Оксана.

Сусід задумливо і трохи знічено оглядівся на всі боки, потім повернув погляд на Оксану.

– Добре…

– Нагадуйте, що рибок треба годувати щодня, – вона кивнула на підвіконня. – І домовтеся з ЖЕКом, аби сходинки полагодили.

– Та я їм уже сто разів говорив, а вони п'ятдесят гривень вимагають! – Із сусіда вирвалося звичне для нього обурення.

Оксана мовчки дістала гаманець і вийняла звідти п'ятдесят гривень.

– Оксано! Я сам! У мене є! – Тарас, обличчя якого вже виявляло складну суть випитого коктейлю, підніс над столом руку. Його пальці міцно стискували зім'яті купюри, витягнуті з кишені джинсів.

– Та я… – Єжи побігав очицями від п'ятдесятої в руці Оксани до пом'ятих двадцяток у руці Тараса. – Я організую. Я зроблю!..

Він обережно витягнув у Тараса три двадцятки, звівся на ноги, кивнув на прощання й пішов.

– Тобі посуд помити? – запитала Оксана.

– Я сам, облиш!

– Ну, гаразд! – кивнула гостя. – Я теж піду, є справи! Про рибок не забувай!

Залишившись сам, Тарас підійшов до вікна, постежив за рибками, що спокійно плавали навколо водоростей.

– Сьогодні, схоже, землетрусу не буде, – прошепотів сам собі Тарас. – Значить, можна ще трішки поспати.

Перед тим як знову влягтися на канапу, він кинув погляд на стіл із неприбраним посудом і рішуче відмахнувся від нього жестом руки.

Розділ 5

Алік і Аудрюс прокинулися ще перед заходом невидимого цього дня сонця. За вікном квартирки Аліка в самому кінці Замарстинівської вулиці намагався ще бадьоритися день, насуплений низькою хмарністю. У голові в обох трохи шуміло – мабуть, через чарку «Немирова» і кількох чарок литовського бальзаму «Три дев'ятки», випитих на пам'ять про Джимі Хендрікса. Спали вони одягненими.

Алік на своїй вічно розкладеній канапі поверх ковдри. Аудрюс заснув, не підводячись із крісла.

– Ти надовго? – запитав, протираючи очі, Алік.

– Не знаю, – Аудрюс знизав плечима. – Я ж переїхав. У мене тепер хутір кілометрів за сорок од Вільнюса. Поблизу – нікого.

– Це добре, – закивав Алік. – Мені теж іноді хочеться, щоб поблизу – нікого! Але є своя привабливість і в зворотному… Хоча в мене тут поблизу тільки мачуха та кілька миролюбних сусідів. Щось у мене в животі нудно…

– Я б теж з'їв… і випив би…

– Випити легше. – Алік підвівся з канапи, розім'яв плечові суглоби. – Коли людина п'є, в неї тільки слух працює! А от щоб жувати, потрібна енергія…

– А в тебе є що пожувати? – поцікавився Аудрюс.

Алік заперечливо хитнув головою.

– Був хліб, було масло, але я щороку під вісімнадцяте вересня пощуся… скидаю вагу…

– Ну так давай куди-небудь сходимо, – запропонував литовець.

Алік замислився.

– Можна було б у круглу чебуречну біля озера… Але чебуреки без пива не можна… А я… я ще не готовий до об'їдалівки. Як ти думаєш, наш кадебешник правду сказав? Це ж при тобі було…

– У мене пам'ять на порожню голову і тверезий шлунок не працює, – видихнув Аудрюс.

– Ти нічого не переплутав? – утупився в товариша Алік.

– Що переплутав? – здивувався Аудрюс.

– Ну… порожня голова… тверезий шлунок…

– А-а! А що я сказав?! Російську забуваю потихеньку, на хуторі по-російськи говорити ні з ким.

– Так ти так і сказав, що навколо нікого і що ти на хуторі сам.

– От і кажу, що ні з ким! – Аудрюс для переконливості своїх слів закивав. – Може, в тебе ризькі шпроти є? – запитав він. – Раніше в кожному будинку був запас ризьких шпротів!