Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Шрифт:
– Смачного! – Жінка сіла поруч, не зводячи з нього добрих зелених очей. – Ви, напевно, вперше сюди прийшли…
Від несподіваної появи цієї жінки в Аліка пропали слова. Він тільки заперечно хитнув головою, теж не зводячи з неї очей.
– Ви їжте, їжте! Суп гороховий, не з концентрату! На копчених ребрах. Смачно, – говорила вона, і голос її ставав м'якший і задумливіший, наче вона ось-ось замовкне й сама порине в які-небудь роздуми та спогади. – На переміну в нас пюре з сосискою. І компотик!
Погляд жінки раптом став суворим, як у виховательки в дитячому садку, і Алік, розуміючи, чого від нього хочуть, став з апетитом поглинати
На обличчя зеленоокої жінки з кучерявим коротким волоссям повернулась усмішка. Вона спокійно, краєм ока спостерігала за їдцем, устигаючи думати і про щось своє.
Тільки-но одноразова миска спустіла, жінка взяла її з колін Аліка, забрала й ложку і, сказавши: «Я зараз! Ми сміття з собою відвозимо!» – відійшла.
Спантеличений Алік провів її поглядом і буквально через хвилину цим же поглядом зустрів її наближення. На його коліна опустилася одноразова тарілочка з пюре і сосискою. З пюре стирчала пластикова вилка.
– Як вас звати? – здивовано запитав Алік.
– Оксана.
– А я – Алік.
– Ви їжте, поки гаряче!
Алік кивнув і взявся за переміну.
А Оксана, жінка із зеленими очима, продовжувала на нього дивитись, і в її погляді прочитувалася щира жалість, співчуття чужому горю.
– У нас у Винниках і гарячий душ є, і пральна машина! – заговорила вона після паузи. – Приїздіть! Виперетесь, помиєтеся. Ви, напевно, зовсім нещодавно на вулиці…
– Так я вранці сюди прийшов, – почав було Алік, але погляд Оксани знову став суворим, як у виховательки, і він замовк, повернувшись до гарячого пюре та сосиски.
– Я можу вас до безкоштовного перукаря записати, тут недалеко, – знову сказала Оксана, подивившись на його довге волосся.
– Не треба, – прожовуючи шматок сосиски, вичавив із себе Алік.
– Вам не треба соромитися вашого стану, – Оксана мовила м'яко, з інтонацією фронтової медсестри. – Запам'ятайте! Ми тут по четвергах із першої години дня! Я вам зараз компот принесу.
Кругловидий ангел на ім'я Оксана зник і знову з'явився із пластиковим стаканчиком.
Вона пішла, дочекавшись, коли Алік доїсть переміну. Одноразову миску і виделку понесла з собою, стаканчик попросила викинути в урну і на згадку залишила листівочку з адресою і телефонами безкоштовного гарячого душу та пральних машин у Винниках.
Алік довго пив солодкий вишневий компот. Пив і знову думав про дрібні цінності й цінні дрібниці звичайного людського життя. Листівочку з адресою він склав учетверо і засунув до кишені джинсової куртки. Подивився на свої джинси, які завжди цінував зокрема й за те, що бруд на них був практично не видний. «Може, дійсно випрати їх?» – подумав, перш ніж підвестися з лавки.
Геть від нього по алеї від'їжджала біла машина-«пиріжок» із написом «Оселя». Людські збори, що виникли навколо цієї машини, теж розсмоктувалися, розсипалися, розосереджувалися, розходилися. Вже підвівшись, Алік пошукав очима Оксану, але її серед тих, що залишалися біля третьої лавки, не було.
Розділ 16
Зовнішнім боком кухонного вікна повільно сповзали великі краплі вечірнього дощу. Тарас залив свіжозварену каву в металевий термос, щільно закрив корком, потім накрутив кришку-чашку. Тепер, коли пив або варив каву, він не міг не думати про Дарку, про її веселі очі, про її чарівні дивноти. Думати про Льоню, якого він цієї ночі побачить утретє і востаннє, не мало ніякого сенсу. Льоні з'являються і зникають, а Дарка залишається у своєму нічному обміннику на вулиці Івана Франка, за маленьким віконцем із вузенькою нішею для обміну одних купюр на інші.
Ще про жодну жінку не думалось Тарасу в житті так легко і приємно. Ні, в його житті було вдосталь романтичних пригод, але пані йому траплялися, хоч як дивно, тільки двох типів: мовчазно-млосні, які чогось від нього чекали й полюбляли триматися за руку під час прогулянки, і стерви, які завжди чогось вимагали та голосно хотіли, через що стосунки у Тараса з ними виявлялися напрочуд короткими, а кінець цих стосунків щоразу приносив ні з чим не порівнянне душевне полегшення та думки про неймовірну цінність самотності як способу життя. Йому доводилося вибирати між мовчанням і криком, хоча хіба це вибір? Після чергового стерва Тараса зачаровувало млосне і значуще мовчання якої-небудь задумливо-флегматичної красуні, й він брав її за руку і вів до кав'ярні, і вона йшла, легко та беззастережно підкоряючись вибраному ним напряму руху. Ні, про них, про цих колишніх супутниць його романтичних прогулянок, йому не хотілося зараз думати. Тільки про неї, про Дарку, немов саме заради зустрічі з нею йому потрібно було носитися на старій машині по найбільш вибоїстих вулицях Львова, витрушувати зі своїх пасажирів ниркові камені-конкременти, отримувати від них же за свою медичну винахідливість і за працю грошові купюри, й тільки потім їхати до тієї, що сховалася в глибині обмінника, до її віконця, що світиться вночі, за яким таїлися не стільки грошові знаки різних народів, скільки вона сама, Дарка, чарівниця в кольорових, до ліктя, рукавичках. І він приїжджав удосвіта і просовував у нижній проріз віконця зароблені купюри, немов звітуючи перед нею за чергову трудову ніч свого життя.
Опівночі, коли Тарас під'їхав до оперного театру, дощ уже припинився. Перед входом до театру стояла самотня постать у сірому плащі й такій самій сірій кепці. Тарас, не виходячи з машини, постежив за Льонею. Потім вибрався, гукнув його, і клієнт попрямував до старого «опеля» дріботливою ходою, не львівською, що змусило Тараса поблажливо посміхнутися. Він навіть устиг уявити собі, ніби хода Льоні була типовою ходою жителів містечка Ворожби, звідки Льоня прибув. І тут уже, уявивши собі вулицю невідомого йому міста, заповнену Льонями, що ось так чудно крокують у своїх справах, Тарас розсміявся.
– Чого? – запитав здивований Льоня, зупинившись біля машини.
– Та так, анекдот згадав, – збрехав Тарас і, теж не привітавшись, умостився на своє сидіння.
Наступні три години тягнулися напрочуд повільно, незважаючи на швидкість, яку розвивав старенький «опель» по бруківці Городоцької, Личаківської та Зеленої. Кілька разів Льоня скрикував, кидав руки в пах, просив зупинити машину. Але останній камінь тримався, як останній боєць Брестської фортеці. Тільки після декількох коротких проїздів по ямах Лісової вулиці на блідому обличчі Льоні спалахнули якимось електричним світлом очі. І Тарасу здалося, що в салоні раптом стало світло. Льоня і сказати нічого не зміг, а тільки його рука раптом схопилася за праве плече Тараса, і той усе зрозумів. Він ударив правою ступнею по педалі гальма і тут же вимкнув двигун. Машина сіпнулась і зупинилася. Раптова тиша вдарила у вуха. Льоня застиг, і обличчя його завмерло з підібганими тонкими губами і трохи вперед висунутою щелепою. Його тонкий ніс, здавалося, загострився ще більше.