Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Курков Андрей Юрьевич

– Так, мені пора! – Гостя зробила крок до дверей, але зупинилась і знов обернулася до хазяїна квартири. – Твій сусід мене на каву запрошував! А я його не впізнала спочатку! У вас із ним усе гаразд?

– Так.

– А сходинку він полагодив?

– Ні.

– Передай йому привіт і нагадай про сходинку! Він обіцяв тесляра викликати!

Оксанина «Чебурашка» від'їхала від парадного, й Тарас зітхнув із полегшенням. Ураган промчав, не дуже-то затримавшись і нічого не зруйнувавши.

Приготування простенького супу на телячих ребрах повернуло Тараса до стану комфортного спокою. А виїдена тарілка супу підняла настрій настільки, що навіть думка про те, що й сьогодні вночі, можливо, доведеться возити

клієнта із Сумської області, який пахне бензином, не налякала Тараса.

«У нього ж були три камені, два тепер у мене в коробочці. Треба і третій забрати… Бог трійцю любить!» – подумав із усмішкою на обличчі хазяїн квартири.

Розділ 15

Алік сидів на лавці у скверику біля Порохової вежі. Сидів задумливо. Після неспокійного короткого сну, викликаного розповідями капітана Рябцева, йому захотілося вибратись у центр міста, хоча особливої потреби в цьому не було. Але у старого хіпі слова «потреба» та «необхідність» у думках виникали рідко. Причесавши своє довге пряме волосся перед квадратним дзеркалом на стіні, він одягнувся у джинсову уніформу, що не потребувала прасування, і вийшов на вулицю.

Сонце на небі не світило, але посвічувало, перебиване хмарами. Спочатку, крокуючи у бік центру, Алік прийняв його свічення за тепло, але незабаром налетів прохолодний вітер, і Алік згадав, що свій надійний крислатий капелюх забув удома. Проте повертатися не захотів.

Ще кілька разів маківкою голови він відчував у дорозі сонячне тепло, але про капелюх уже не думав. Думав про кафешку на Вірменській – єдину, що зберегла з давніх часів атмосферу доступності й «самості»: це коли сам підходиш до барменші, сам замовляєш, сам платиш і сам відносиш до свого столу замовлене. Аліку не подобалися кав'ярні з офіціантами. Колись він зрозумів, що в країні підготували надто багато офіціантів і для них не вистачило робочих місць у ресторанах. Саме тоді вони і хлинули в кав'ярні, піднімаючи ціни на каву й чекаючи чайових.

Після цього кав'ярні стали «цукернями», «шоколадницями» й іншими гламурними закладами для клієнтів, які шанують польські слова «шляхта» і «шляхетно» і приміряють їх на себе. Й Алік покидав одне за одним ці заклади, залишившись урешті-решт постійним клієнтом «Вірменки». Коло «нешляхетних» любителів кави звужувалося й у фіналі могло легко розміститися за кількома столиками цієї кав'ярні на Вірменській вулиці.

Ось і сьогодні насамперед Алік випив там дві кави по-східному, п'ятдесят грамів лікеру, а після цього вирушив до Порохової вежі. Сидіння у скверику біля вежі заспокоювало і думки, і нерви, і погляд. Тут ніхто нікуди не поспішав. На сусідніх лавках розташувалися звичайні львів'яни – і літні, і молоді. Дві мами штовхали уздовж алеї візочки з немовлятами, про щось мирно розмовляючи. Лисий товстун зрілого віку в синьому спортивному костюмі вигулював підстриженого попелястого пуделя. Собака увесь час оглядався на хазяїна, немов хотів йому сказати щось приємне.

Цей день Алік вирішив провести неспішно. На роботу до театру треба підійти до шостої вечора. Через годинку-другу він сходить де-небудь перекусити – позаяк дешеві забігайлівки на кожному кроці. А поки що можна розслабитись і послухати птахів.

Алік подивився на високі крони дерев, усіяні омелами. Прислухався. До вух долинув шерех червоніючого осіннього листя.

Опустив погляд під ноги. Замислився. Згадав Святий сад, у якому провів стільки прекрасних годин, згадав хіпівську молодість, яка плавно перейшла в хіпівську зрілість, пісні, гітари, довгий саморобний дріт-подовжувач, протягнутий від студентського гуртожитку просто на їхню галявинку в саду. Згадав міліціонера, який чергував біля входу до обкому партії, що розташовувався за якихось п’ятдесят метрів од їхнього гнізда,

від їхньої трави, від їхньої вселенської любові. Міліціонери завжди жили не по любові, а за статутом. Тому й виникали конфлікти, тому рвалися подовжувачі, за допомогою яких група «Супервуйки» ділилася музикою та піснями з навколишнім світом, який не доріс до вселенської любові. Що змінилося відтоді? Хіпі пішли, міліціонери залишилися. Залишилися й колишні кадебісти, яким, як виявилося, вселенська любов була не такою чужою, але, як хитріші та розумніші за міліціонерів, вони ховалися під статутом, як ховали свою службу під цивільним одягом, а всередині деякі з них були не проти приєднатися до цієї несхвалюваної партією та урядом вселенської любові. І, якщо вірити розповідям Рябцева, приєднувалися з ризиком для кар’єри, а можливо, і для життя!

Неголосний шум відвернув Аліка від роздумів. Він підвів голову й побачив, що до третьої лавки від сходів, по яких можна було піднятися від трамвайних колій до Порохової вежі, сходяться бомжі з сумками та пакетами в руках. Одні тільки підтягуються, а інші вже стоять і про щось жваво розмовляють. Зібрання бомжів якось спрямувало думки Аліка в інше русло. Згадалася конституція з її правом на зібрання. Алік усміхнувся. «Всяке створіння Боже збиратися любить», – подумав він. І виникли знову в зоровій пам’яті їхні хіпівські «зібрання» тут же поруч, у саду. Промайнули підігріті літніми сонячними променями скупчення червоних клопів-солдатиків на пеньках у лісі за його будинком, бачені колись по чорно-білому телевізору з’їзди партії з тисячами одягнених в однакові темні костюми людиноподібних клопів-солдатиків. І тут же услід виринули теж бачені по телевізору в дитинстві маршируючі солдатики, абсолютно звичайні, не клопи.

А бомжі прибували, і вже бачив Алік, що є серед них і не бомжі, а просто злегка обідрані життям і суспільством бабусі та дідусі, що мали іншу ходу й інші рухи тіла, рухи, які немов підказували, що ці бабусі та дідусі мають пічку або плиту, мають стіл, за яким сидять. У бомжів такі рухи відмирають через непотрібність.

На алеї раптом з'явилася машинка-«пиріжок», біла, з написом «Оселя». Зупинилася біля цієї ж третьої лавки, тільки заїхала на траву. Публіка, що зібралась, об'єднана зовнішнім неблагополуччям, вишикувалася в чергу. Біля машини з'явились і пристойно одягнені люди – дівчата й жінки. Вони обійшли чергу, що вже налічувала осіб двадцять п'ять. Зупинилися, пояснили щось тим, що стояли. Задні подвійні дверці машини відчинились, і чергою пробігла хвиля пожвавлення.

Алік із цікавістю продовжував спостерігати за тим, що відбувається. Він навіть забув про те, що хвилину тому вже хотів підвестися й піти в яку-небудь забігайлівку перекусити.

Він дивився на чергу, на обличчя людей, не помічаючи, що симпатична кругловида пані, одягнена в джинси та в коротку синю дуту курточку, уважно дивиться на нього. У неї на грудях висів на ремінці фотоапарат із великим об'єктивом. Відвернувшись од Аліка, вона кілька разів сфотографувала чергу та дівчат, які, стоячи біля відчиненого багажника машини, наливали в одноразові пластикові миски гарячий суп із бідона-термоса. Третя дівчина видавала тим, що отримали суп, одноразові ложки та чорний хліб.

Алік, затримавши погляд на машині та людях, що зібралися біля неї, замислився про людські цінності, про прості й важливі речі. Про любов і тепло, про цвітіння дерев, про м'яку траву, про метеликів і дітей.

– Даремно ви соромитеся підійти! – пролунав над його головою сильний жіночий голос. – Адже з кожним може статися!

Він підвів голову і побачив перед собою симпатичну кругловиду жінку з фотоапаратом у руках, вона тримала одноразову миску з гарячим супом.

Алік і не помітив, як миска опинилась у нього на колінах, а в руках тепер він тримав хліб і ложку.