Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Шрифт:
Десь високо над головою Аліка пролунав дивний шум, і Алік поправив крислатого шкіряного капелюха, насадив його на голову міцніше, щоб раптовий порив вітру його не зірвав.
Попереду, метрів за десять, на дорогу впало щось важке і темне. Алік зупинився. Через хвилину підійшов обережним кроком і присів навпочіпки над розпластаною на асфальті великою мертвою вороною. Її чорна голівка була в крові. Кинувши стривожений погляд у темне небо, Алік підвівся, обійшов нерухомого птаха і продовжив свій шлях. Тільки легкі думки та відчуття залишили його. Тиша нічного міста була тепер співзвучна тиші в його голові. Він тільки зазначив подумки, що до його будинку ще хвилин п'ятнадцять ходьби.
Побачивши свою хвіртку і свій ближній до дороги одноповерховий будиночок, який він ділив зі своєю мачухою, Алік зрадів. Ще кілька хвилин, і він зайде до свого флігеля, кімнати-прибудови з двома віконцями: одне на город мачухи і на дерев'яну будочку туалету, і друге – на вузький прохід між будинком і декількома прибудованими один до одного цегляними сарайчиками. Якщо вийти з його житла, повернути ліворуч, а потім відразу праворуч і вгору, то можна піднятися по стежині на гірку, де зусиллями його та його друзів було влаштовано майданчик для шашликів із дерев'яними столиком, лавками та навісом від дощу.
– Доброго вечора! – прозвучав за спиною Аліка чоловічий напівшепіт, коли його рука вже взялася за верхній край хвіртки.
Алік напружено завмер. Оглядатися не хотілось. Згадалися відважні сімдесяті-вісімдесяті й представники внутрішніх органів, які докучали йому, – міліціонери, кадебісти, що з'являлись абсолютно несподівано й іноді так само грайливо та знущально-ввічливо говорили недоречні слова вітання.
– Хто це? – запитав Алік, не обертаючись і не рушаючи з місця.
– Рябцев, капітан Рябцев, – відповіли із-за спини вже нормальним, не приглушеним голосом, й інтонація тепер виявилася підкреслено привітною.
Алік обернувся. Перед ним стояв його колишній «куратор» із КДБ.
– Що ви тут робите? – здивувався злегка роздратовано Алік. Прохальний вираз обличчя колишнього кадебіста навів Аліка на думку, що Рябцев прийшов попросити у борг грошей. Від цієї думки Алік усміхнувся – смішнішої адреси для позичання грошей, аніж Замарстинівська, 270, у Львові й бути не могло.
– Я ж не з порожніми руками, – Рябцев показав по-глядом на старомодний чорний портфель-дипломат у правій руці.
– А там що? – підозріло поцікавився Алік, згадавши про недавню недвозначну заяву Рябцева на Личаківському цвинтарі.
Рябцев злегка труснув дипломатом, і звідти долинув дзенькіт скла.
– Пляшечка, – солодко мовив нічний непрошений гість. – До розмови…
– Гаразд. – Алік зітхнув, одчинив хвіртку і пропустив Рябцева вперед.
Той, наче був частим гостем у Аліка, тут же пройшов за будинок, повернув ліворуч і зупинився біля вузьких дверець, обліплених плакатами, наклейками та різними пам’ятними етикетками минулого століття.
У маленькій кімнатці спалахнуло світло. На стінах ожили старі фотографії.
– Тут нічого не помінялося! Просто дивно! – вирвалось у Рябцева.
– А ви хіба у мене бували? – здивувався Алік, засовуючи свій капелюх на верхню полицю вішалки в коридорчику.
– Звичайно, бував, але за вашої відсутності… Даруйте, так уже тоді належало. Самі ви мене не запросили б… А мені тут у вас подобалось! – І Рябцев пройшов до канапи біля лівої стіни і всівся на неї без запрошення. Всівся й немов помацав її худою дупою, перевіряючи на пружність.
– Чай? Кава? – ввічливо запитав Алік.
– Що ви, що ви! Не турбуйтесь! Я все з собою приніс! – Рябцев підвівся, розкрив портфель-дипломат і виклав із нього на стіл пляшку горілки, консервований салат із морської капусти, хліб, ковбасу.
Аліку нічого не залишалось, як зайнятися сервіруванням столу. Тішило одне: не потрібно було висувати столик від вікна на середину кімнатки.
Рябцев більше не викликав у Аліка роздратування. Якось занадто легко він вписався в мікроландшафт цієї кімнатки, немов спеціально зменшившись у розмірах, аби не виділятися на тлі предметів життєвого вжитку. Так само легко і по-свійському він скористався садовим умивальником, що висів у лівому кутку над тумбою-раковиною, всередині якої стояло звичайне відро для води. Тут же він витер руки об рушник, що висів на цвяхові ліворуч од умивальника. І вже сидів у позі «завжди напоготові» за столиком, на який хазяїн викладав неспішно чарки, тарілки та виделки.
– Ви не подумайте, що я хотів вас злякати! – Рябцев узяв у руку наповнену чарочку. – Іноді прокидається давній інстинкт. Тому і «доброго вечора» пошепки в потилицю… Розумієте? Я ж зовсім не такий… Та й мене до вас привело серйозне занепокоєння… У мене ж тут нікого немає… Ви та ще кілька давніх колег, із якими зрідка бачусь… А голова працює, інформацію обробляти мене навчили добре, а з обробленою інформацією більше йти нікуди й ні до кого…
– А в СБУ? – пожартував Алік, підносячи свою чарку до рота.
Рябцев відмахнувся лівою рукою.
– Справи ж серйозні… Давайте вип'ємо!
Вони випили. Алік вивалив собі на тарілку морської капусти. Давно він її не їв. Мабуть, із радянського часу. Тоді, в останні роки радянської влади, морська капуста продавалася скрізь і була майже єдиним недефіцитним продуктом. І тоді ж він, Алік, наївся її років на тридцять уперед. Але ось зараз, цієї ночі, виявилося, що не на тридцять, а на двадцять! І смак її освіжив язик після того, як пролилася по ньому чарка горілки.
– У мене, Аліку, вже багато років безсоння. Броджу ночами по місту, думаю, згадую. І от останнім часом щось у місті не так… Щось відбувається…
Алік знизав плечима.
– У місті завжди щось відбувається і часто що-небудь не так, – видихнув він.
– Ні, я не про саме місто… Я про інше… Таке відчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…
– Потоп? У місті, де постійно не вистачає води і де немає річки?!
– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кілька разів останнім часом під час моїх нічних прогулянок містом я потрапляв у місця, де в повітрі раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду і водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повітря мовби тремтіло, розумієте? Ставало не по собі…