Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Шрифт:
– Містика, – задумливо мовив Алік.
Рябцев кивнув і знову наповнив чарки.
– Еге ж, містика. Але мій давній товариш, теж любитель нічних прогулянок, розповідав мені такі ж речі! Я порився в книгах і, звичайно, відразу знайшов інформацію про те, що тут раніше було дно доісторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на дні! Це, звичайно, і нинішній ситуації в країні співзвучно, але я не про політику! Я тоді подумав – а що як це море повертається, піднімається з-під землі, просочується?! Воно ж було солоне! А підніматися воно може і ґрунтовими водами, і джерелами. Місто, звичайно, забудоване, забетоноване.
Алік посміхнувся.
– У нас років вісім тому в дворі з’явилося джерело, – сказав він. – Я вам зараз наллю!
Він узяв з печі відро з водою, наповнив склянку і простягнув Рябцеву.
Рябцев спробував, посмакував у роті солодкувату м’яку воду.
– Не солона? – запитав Алік. Капітан заперечливо хитнув головою.
– Але щось точно відбувається! – вперто сказав він. – Я це відчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке відбувається!
Наштовхнувшись на недовіру до своєї теорії з боку довговолосого хазяїна флігеля, Рябцев знітився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустріч-застілля добігла кінця.
– Може, вам викликати таксі? – запитав Алік.
– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – відповів Рябцев.
– У кущах?
– Біля ставка. Мені ж на Сихів, теж не близька сторона! На таксі з моєю-то пенсією дорого!
Алік провів гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сів на свій моторолер, що вразив переконаного хіпі своїм яскравим жовтим кольором, і обернувся.
– Наступного разу ви – до мене! – сказав він. – Ви ж у мене ніколи не були!
Алік кивнув.
– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообіцяв Рябцев і поїхав.
Алік залишився на березі ставка. Повітря було вологе і свіже, і важке. І здалося раптом Аліку, що дійсно пахне тут морем і йодом. Він озирнувся на всі боки, подихав носом, поворушив у роті язиком. На язиці все ще відчувався смак морської капусти.
«Звідси й ілюзія запаху! – подумав Алік. – Він, певно, ці водорості щодня їсть. Адже вони дешеві!»
Розділ 14
До обіду Тарас прокинувся. На губах яскравий, але уявний присмак жіночої помади з малиновим ароматом – приснилося, що Дарка кілька разів цілувала його в губи, при цьому не торкаючись до нього своїми руками в довгих матер'яних рукавичках.
На вулиці гамірно й ясно. Виглянуло сонце, і його промені пробивалися через щілину у фіранці, падаючи на старий протертий паркет кімнати.
Тарас, умиваючись, згадав про рибок і тут же насипав їм корму, після чого замислився про те, що і йому б обідній корм не зашкодив. Але перш ніж одійти від підвіконня, зачерпнув долонею води з акваріума й окропив нею кактуси, що стояли поряд.
Поки роздивлявся освітлені внутрішньою лампочкою просторі надра холодильника, до його вух донісся виск п'ятої сходинки. Слух різонуло так, що він скривив губи. І зі співчуттям згадав про Єжи, що завжди сприймав «викрик» цієї сходинки як особисту образу. Декілька секунд Тарас чекав дзвінка в двері, але, як не дивно, дзвінка не було. Значить, хтось, не знаючи музичних тонкощів старовинних дерев'яних сходів їхнього парадного, піднявся на поверх вище, де між небом і землею, на третьому поверсі мешкала парочка пенсіонерів, яка час від часу дихала свіжим повітрям на балконі своєї квартири. їжу їм приносила соціальна робітниця, що знала про «п'яту сходинку». Можливо, цього разу її хтось замінював?
Від роздумів відвернув дзвінок мобільного.
Бадьорий голос Льоні повідомив, що він готовий до процедури з виведення останнього, третього каменя.
Тарас, почувши про рішучість пацієнта, завмер.
– Може, іншим разом? – запропонував він після паузи. – Ви вже дві ночі підряд напружувалися… це все-таки не легко.
– Бог трійцю любить, – уперто заявив Льоня. – Давайте! Я доплачу…
– Бог мав на увазі іншу трійцю, – мовив Тарас задумливо. – Передзвоніть, будь ласка, годині о шостій. Я поки що поганенько почуваюсь. Якщо вичухаюся, то поїдемо!
– Я подзвоню! – твердо пообіцяв прямолінійний клієнт.
Тарас зачинив кватирку на кухні, й одразу ж у приміщенні стало тихіше і затишніше. Сів за стіл, згадав про своє бажання що-небудь з'їсти і відразу почув бадьорий дверний дзвінок.
Судячи по тому, що «п'ята сходинка» перед дзвінком промовчала, прийшов хтось зі своїх. Скоріше за все, Єжи. Здогадка не викликала у Тараса радості. Він не поспішаючи пройшов до коридору.
– Привіт, Тарасику! – У відчинені двері впурхнула Оксана. – Я тут мимо проїздила, дай, думаю, загляну до твого холодильника!
І подруга рушила до кухні з синьою господарською сумкою в руці. Клацнули, відчиняючись, дверці холодильника.
– Я так і думала! – продзвенів суворий голос Оксани. – Ти хочеш себе до виразки довести?
Коли Тарас зайшов на кухню, Оксана вже перевантажувала продукти із сумки до холодильника.
– Оце, – вона показала супермаркетівську упаковку телячих ребер, – для супу! Пам'ятаєш, як варити суп?
Тарас кивнув. Він дійсно пам'ятав, адже Оксана йому разів чотири показувала, примушуючи усно повторювати всю послідовність дій.
– Так, із тебе вісімдесят п'ять гривень! Ось чек! – сказала вона, випроставшись і стоячи навпроти.
Тарас поліз до кишені за грошима. Поки витягав, Оксана встигла сходити до кімнати й повернутись із задоволеною усмішкою на обличчі.
– Молодець, що про рибок не забуваєш! Я, до речі, тобі розповісти дещо хотіла!
– Може, сядеш? – запропонував Тарас.
– Ні, поспішаю! У нас за годину репетиція, нові номери вчимо. Так от, минулої ночі була магнітна буря! Такої сили, що в центрі міста світло пропало! А на Франка в одному будинку – два самогубства, уявляєш?! І ще по радіо передавали, що Львівенерго повідомило, ніби не було ніяких аварій і електрика постачалася безперебійно! Розумієш?
Тарас заперечливо хитнув головою.
– Ну, всі лічильники показували, що електрика постачається, а насправді в центрі міста її кілька годин не було! Це означає, що ця магнітна буря на себе енергію перетягнула… Ой, ти постригся! – Оксана звернула увагу на волосся Тараса. – Молодець! Гарна стрижка! Напевно, закохався! – хитрувато посміхнулася вона.
Тарас ледь помітно кивнув і тут же похитав головою, немов прагнучи скасувати свій кивок. Проте Оксана цього не бачила. Вона виглянула у вікно.