Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Шрифт:
Оксана, допивши каву, подивилася на годинник і здивовано хитнула головою:
– Ви вибачте, Єжи, але я – жінка зайнята…
– Розумію, розумію, – закивав той і тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!
Хлопчина-офіціант відразу ж підлетів і опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.
– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.
Він поліз до правої кишені піджака, виклав із неї кілька п'ятигривневих купюр, потім поліз до лівої – звідти витягнув іще дві десятки, перерахував тремтячими руками, і тут його попустило. Перед ним на столі лежало рівно тридцять п'ять гривень. Він гордо відсунув їх од себе і піднявся над столиком.
– Все так різко подорожчало! – сказав він уже на вулиці, притримуючи двері кав'ярні. – Такого раніше не було!
– Коли не було? – поцікавилась Оксана.
– Ну, раніше. Коли я частіше ходив по таких закладах. Я і зараз знаю місця, де пиво дешевше, ніж тут кава. Але наступного разу давайте краще у мене вдома кави вип'ємо.
Оксана підвела на Єжи здивовано-суворий погляд.
– Ліпше у Тараса, – сказала вона. – До речі, ви нагадували йому про риб?
– А! Авжеж! Звичайно, – скоромовкою випалив він, потім витримав паузу і запитав: – А про яких риб?
– В акваріумі! У нього на підвіконні! Я просила вас нагадувати йому, щоб він їх годував…
– Так, – твердо вимовив Єжи. – Кілька разів нагадував, а потім я забув. Даруйте! Я йому нагадаю! Обіцяю! А ви на машині?
– Так, але я в інший бік, – чемно оголосила Оксана Єжи, що вже абсолютно осмілів. – До побачення!
– До побачення, – тихо, але якось надміру солодко мовив він.
Оксана сіла в машину, завела двигун і, не оглядаючись на чоловіка, що проводжав її поглядом, поїхала. А у вухах усе ще нудотно-солодко звучало його «до побачення!».
«Ну і тип, – подумала Оксана, і, щоб відволіктися, погладила рукою чорну пластикову панельку «Таврії». – Ти пробач, «Чебурашечко»! Змусила тебе чекати! Залицяльники проходу не дають!»
Розділ 10
У довгому сні, що настав одразу за вранішнім радіови-конанням Гімну України, Тарасу снилося багато що: і звуки, і картинки, і ніч. Кілька разів абсолютно реальний, упізнаваний звук уривався в сновидіння. На своє, теж сонне, здивування, Тарас одразу впізнавав його, цей звук – це «квікала», «скрикувала» п'ята дерев'яна сходинка його рідного парадного. Дивно, що вперше цей звук долинав не знизу, з-під ноги, що забула переступити злощасну сходинку, а ззовні, з-за меж його маленької квартири. Незабаром, після четвертого чи п'ятого проникнення цього звуку в сон Тараса, в двері його квартири постукали.
За вікном ще було світло й гамірно. Вуличний шум легко витіснив із вух Тараса саундтрек сну. Він відчинив двері в квартиру й завмер, побачивши перед собою сусіда Єжи Астровського.
– Доброго вечора! Можна на хвилинку?
Тарас пропустив сусіда в коридор.
– Я обіцяв нашій спільній знайомій нагадати вам про рибок! – підкреслено діловито мовив Єжи. – Ви їх годуєте?
Тарас здивовано гмикнув.
– Звичайно, годую! Що у мене, склероз?
– А подивитися на них можна? – попросив Єжи.
– Заходьте, дивіться! – Тарас знизав плечима і показав правою рукою в бік кімнати.
Сусід зняв туфлі й у двох різних шкарпетках – чорній і синій – потьопав у квартиру. Тарас – за ним.
– Щось вони худі, – прошепотів задумливо Єжи і глянув скоса на хазяїна квартири, що стояв поруч.
Тарас узяв коробочку з кормом, що стояла тут же, на підвіконні, потрусив її над акваріумом, і відразу на воду впав цілий розсип найдрібніших коричневих пластівців. Рибки кинулися до поверхні й почали жадібно поглинати їжу.
Єжи, спостерігаючи за тим, що відбувається в акваріумі, незадоволено скривив губи.
– Вони завжди голодні, – невдоволено пробурчав Тарас. – Вам щось іще потрібно?
Єжи відволікся від рибок, повернув своє тепер уже знову привітне обличчя до хазяїна квартири. Погляд сусіда піднявся вище за очі хазяїна і зупинився на непричесаній і прим'ятій сном шевелюрі Тараса.
– Знаєте, я сьогодні в себе удома прибрав. – Єжи опустив погляд і дивився тепер у вічі Тарасу. – Сорок сім гривень знайшов! У старому піджаку, не в цьому. – Він кинув погляд на свій коричневий піджак. – Приємно, знаєте, коли вдома порядок… Може, зайдете?
Тарас розгубився.
– Зараз?
– Авжеж, ви ж у мене ніколи не були, а так, по-сусідськи…
– У мене пізніше робота, – збрехав Тарас. – Я не питиму…
– Та в мене й так нічого випити, – спокійно відповів Єжи. – Просто так зайдемо.
Вони спустилися на перший поверх, акуратно переступивши п'яту сходинку. Єжи відчинив перед Тарасом дерев'яні, пофарбовані у «шкільний» коричневий колір двері до своєї квартири. У ніс Тарасу відразу кинувся неприємний дивний запах. Ліворуч до стіни було прибито вішалку для пальт. На гачку висів синій плащ і ватник. На протилежній стіні – дзеркало. Під вішалкою лежали на дощаній підлозі три пари ганчір'яних тапочок.
– Проходьте, проходьте! – поквапив ззаду Єжи. – Кімната – прямо!
Тарасу й так було зрозуміло, що кімната прямо. Три кроки – і він опинився в центрі житлоплощі. На протилежній від вікна стіні – килим, біля стіни – «полуторне» залізне ліжко, накрите пледом. Біля іншої стіни – письмовий стіл, завалений старими газетами та журналами, навпроти столу – бувале в бувальцях перукарське крісло, повернуте до стіни, на якій у різьбленій дерев'яній рамці висіла чорно-біла фотографія якоїсь літньої пані в капелюшку.
Погляд Тараса застиг на цьому кріслі. Єжи обійшов гостя, розвернув крісло і жестом запропонував Тарасові сісти.
– Ось тут я і живу, – сказав він. – Але останні кілька років тут було дуже незатишно, і я нікого до себе не запрошував… А сьогодні прибрав, і відразу захотілося вас побачити! Сідайте! – він повторив запрошувальний жест руки, дивлячись на нерішучого Тараса, що забарився.
Тарас усівся в перукарське крісло.
– Ви багато працюєте, – вів далі Єжи і знову підвів погляд на волосся гостя. – У вас навіть немає часу постригтися! Ну ж бо, я вас приведу до ладу! Ви не думайте, – він підніс долоні на рівень обличчя сидячого сусіда, – я в порядку, і руки у мене не тремтять. Мені з вами поговорити хочеться, але я розумію, наскільки ви зайнята людина. Та й мені розмовляти зазвичай легше, коли руки працюють…