Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Шрифт:
– На каву? – уточнив Тарас.
– А шо, ти вдень не п'єш? – блакитні зіниці Льоні стали на мить колючими.
– Я ж за кермом буду.
– Так то ж завтра, після дванадцятої…
Тарас відчував, як втрачає в очах Льоні залишки пошани до себе, але навіть якби він і не сідав цього вечора за кермо, пити з людиною в сірій кепці йому б не захотілося. Дуже вже інший був цей чоловік, із якимось іншим життям та іншими правилами. Це Тарас відчував. Дивився на Льоню і відчував. І тут щось іще втрутилось у простір між ними – запах бензину.
Тарас озирнувся на всі боки. Від проїжджої частини вони стояли далеченько. Про всяк випадок підніс рукав куртки до носа, перевіряючи, чи не від куртки йде цей запах.
– Шо? – запитав Льоня. – Але ж поговорити треба! Ходімо! Гаразд, візьмеш собі каву!
Тарас, «звільнений» од необхідності випити, жвавим кроком повів майбутнього клієнта до кафешки на Вірменській. Там вони влаштувалися, хоча теж не без виразного невдоволення Льоні, якого барменша поставила перед фактом: горілки нема, є тільки лікер.
– Шось у вас тут чаркових не видно! – сказав Льоня, вихиливши чарку лікеру і подивившись на ще три повні чарочки, які стояли перед ним.
Тарас ледве не розсміявся. Претензії майбутнього клієнта до його рідного Львова говорили тільки про велику відстань між Львовом і тим місцем, де жив Льоня.
– А ви звідки приїхали? – запитав він.
– Та з Ворожби.
– А де це? – здивувався Тарас.
– Шо, не знаєш? Це ж найбільший залізничний вузол! – пояснив Льоня. – Сумська область!
Тарасу знову здалося, що поблизу запахло бензином. Він озирнувся на всі боки. За сусіднім столиком сиділи дві літні пані, пили каву й інтелігентно їли штрудель. Від них пахнути бензином не могло.
– Суми знаю, – кивнув Тарас, повернувши погляд на співрозмовника.
– Ти ось шо, рентген мій подивися, шоб знати! – Льоня дістав із фотоконверта рентгенівський знімок і простягнув його Тарасові.
Тарас напружився, відчув незручність, мовби він був шахраєм, а не фельдшером-недоуком. Узяв у руки знімок, підняв його на рівень очей і розвернувся зі знімком у руці в бік вікна. Виразно впізнавані дві великі квасолини нирок заспокоїли його. Він одразу помітив три камені, що завдають Льоні прикрощів. Два в лівій нирці й один – у правій. Той, що був у правій нирці, явно готувався «до виходу».
Тарас подумки прорахував шлях руху каменів до виходу назовні. За одну ніч із цими камінчиками впоратися було нереально. Їм іще належало пройти по сечоводах у сечовий міхур, а потім уже по уретрі далі на світ Божий.
Тарас кинув погляд на обличчя Льоні, уявив це обличчя в момент фізичного болю, уявив і його голос у момент крику. Відразу розхотілося займатись цим клієнтом.
– Ну шо? – запитав Льоня, опускаючи на столик останню чарочку, яка ще хвилину тому була повною.
Тарас важко зітхнув.
– За одну ніч не вийдуть, – сказав він.
– Навіть якщо всю ніч їздити? – Льоня нахилився вперед, і тут же запах кави був на мить перебитий запахом бензину.
– Усю ніч ви не витримаєте, – м'яко мовив Тарас.
– Я ж заплачу, – вперто сказав Льоня і скривив губи. – Чи ти хочеш сказати, шо буде дорожче?
– Гаразд, спробуємо, – заспокоїв Тарас Льоню. – О дванадцятій я вас підберу там же, біля Опери! А зараз мені треба у справах…
Льоня задумливо кивнув. Прослідкував, як Тарас підійшов до барменші та розплатився за випиту каву. Потім сам підійшов до стойки і замовив іще три чарочки лікеру.
Опівночі Тарас знайшов Льоню біля оперного театру. Той стояв, притулившись до лівої колони. Козирок його сірої кепки був збитий наліво. Світло-сірий плащ розстебнутий, руки в кишенях плаща. Поглядом Льоня впирався у тротуарну плитку.
– Ну що, ви готові? – ввічливо запитав його Тарас.
– Шо? – Льоня різко підвів голову, обернувся. – А! Так, завжди напоготові!
Місто затихало. Віяв несильний вітерець. Гасли вікна будинків.
– Ми спочатку проїдемося по Личаківській двічі, щоб камені ваші розбудити, а потім по Городоцькій – вона жорсткіша, – почав пояснювати Тарас уже в машині. – А потім, якщо не…
– А мені хоч по Дерибасівській, – махнув рукою клієнт напідпитку. – Аби вийшли вони на хер!
Тарас замовк і вирішив більше нічого не пояснювати Льоні. «Опель» рушив із місця. Звичні вібрації налаштували водія на робочий лад. Він озирнувся на пасажира – той позіхав.
– Ви тільки не засніть, – сказав йому Тарас. – А то все буде марно!
– Ну, тоді музику ввімкни! – відповів пасажир.
Тарас увімкнув радіо, й вони виїхали на Личаківську під пісню «Бумбокса».
Назустріч машині помчала нерівна, укладена дрібним кругляком вулиця. Замигтіли обабіч сірі будинки, зачинені магазинчики та перукарні. Тарас усім тілом прислухався до вібрації машини, щоб зрозуміти: яка швидкість скоріше «розбудить» і приведе в рух камені клієнта. Клієнт тупо дивився вперед. Тішило одне – він не спав, його очі були розплющені. Не тішило те, що по його обличчю було неможливо зрозуміти: слухає він своє тіло чи думає про щось зовсім стороннє.
– Ви що-небудь відчуваєте? – врешті-решт запитав Тарас.
– Га? Шо? – Пасажир обернувся до водія.
– Камені! Відчуваєте що-небудь?
Вираз обличчя Льоні змінився. Він тепер явно намагався прислухатись до того, що відбувається в його нирках. Навіть почав мацати живіт рукою.
– Можете помасажувати, – кивнув Тарас. – Теж корисно!
Підбадьорений порадою фахівця, Льоня почав масажувати низ живота обома руками. Масажував хвилини три, підстрибуючи на нерівностях дороги разом із машиною. Потім ойкнув і завмер.
– Ну як? – запитав його Тарас.
– Шось сталося, – приголомшено прошепотів Льоня і спрямував переляканий погляд уперед, на дорогу, що летіла йому назустріч.
– Розслабтесь! – сказав Тарас. – Зараз переїдемо на Городоцьку! Перевіримо…
Тарас звернув із Личаківської, й машина завиляла по вузьких темних вуличках. Об'їхавши стару частину центру, «опель» вирвався на широку вулицю і знову помчав уперед з не дуже-то й великою швидкістю.
– Стій! – закричав Льоня, схопившись за живіт. – Боляче!